Тим часом, привід зупинитися й задуматися їсти. Це діяльність завідувача кафедрою Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталі Яковенко. Колишній перекладач Центрального державного історичного архіву, що стала в неясні часи доктором історичних наук, відкрито виступила проти виховання національної гордости українців, їхньої національної самосвідомости й патріотизму. Оперуючи ліберальною історичною дидактикою, вона пропонує бачити в описах боротьби українців за кращу долю й незалежність тільки надмірну мілітаризованість, похвалу насильству, політичну заангажованість, етнічні фобії, героїзацію низьких людських інстинктів і дій, тільки й усього. Незважаючи на те, що в України не було своїх колоній, а наші предки вели не загарбницькі війни проти Московщини, Польщі, Туреччини, а оборонні, за збереження себе як окремого етносу й своєї державности. Держава, на її думку, не є цінністю, а доводити спадкоємність державницької традиції й зовсім шкідливо. Тому історія українського козацтва вченій дамі взагалі поперек горла.
За підтримки чиновників від історії ці антиукраїнські погляди наполегливо просуваються в шкільні й університетські підручники. Наталя Яковенко впевнено створює для їхньої пропаганди, ні багато, ні мало, агентурну мережу зі співробітників громадських організацій, викладачів провінційних вузів, докторантів, аспірантів, журналістів. Вона очолює кілька сумнівних наукових співтовариств, входить до редколегії ряду наукових і навколонаукових видань, переважно антиукраїнської спрямованости. Регулярно скликаються конференції, семінари, круглі столи, покликані утвердити її шовіністичні погляди й оточити їх ореолом науковости. Час від часу в пресі здіймає хвиля статей на підмогу. Молоді клеврети її, як правило, упевнені в собі, думаючи, що відстоюють прогресивне бачення, щось нове й надсучасне, недоступне зашореному націонал-патріотичною ідеологією старшому поколінню. Їм властива зарозумілість і агресивність. У ході дискусій вони увесь час посилаються на якихось анонімних авторитетів. Так, мовляв, встановили сучасні вчені, сучасні вчені дотримуються такої думки. Які вчені, хто й звідки, ніколи ними не уточнюється. Для них не стоїть завдання щось дослідити, зрозуміти, осягнути. Головне – потрапити в струмінь, захиститися по правильній темі, одержати схвалення у вигляді запрошення на той або інший симпозіум. Різко негативне відношення до українських національних цінностей є невід'ємним їхнім атрибутом. Якщо не ганьбиш і не викриваєш усе вкраїнське, до цієї когорти просто не потрапиш. Впадає в око певна система світогляду, що формує стереотип поведінки групи, котра протиставила себе великому етносу й створила всередині нього своєрідну антисистему.
Саме по собі наявність такої групи, що претендує стати латентною групою впливу, уже повинна насторожити суспільство. Українські інтелектуали проморгали те, що буквально на їхніх очах склалася якась організація, існуюча паралельно до суспільних інститутів, насамперед наукових і освітніх, завзято прагнуча їх контролювати, нав'язавши свою ідеологію, принципово протилежну державницькій. Члени якої живуть у своєму замкнутому світику, відстоюючи догми й доктрини, злітаючись на свої збори в підтримку тієї або іншої особистости чи ідеї, наводнюючи сторінки періодики своїми опусами, старанно поповнюючи свої ряди. Чому ця структура існує й чиї інтереси обслуговує?
Щоб зрозуміти, що відбувається, варто звернутися до робіт видатного французького історика Огюстена Кошена, у яких зроблена спроба пояснити механізм підготовки соціяльних потрясінь шляхом обробки умів і формування суспільної думки, лояльної до ідей корінної перебудови суспільного лада. Оскільки Франція пережила багато політичних переворотів і революцій, то французи в них особливо добре розбираються. А події інтелектуального життя України XXІ століття разюче нагадують історію Франції XVIII століття.
У французькій революції, що запам'яталася світові потоками крові, велику роль відігравало коло людей, що склалося у філософських суспільствах і академіях, у масонських ложах, клубах і секціях, воно жило в своєму власному інтелектуальному й духовному світі. Суть поглядів цих людей полягала у відділенні себе від решти народу, в інтелектуальному й духовному протистоянні йому, у відчутті ними себе ніби інакшими істотами, можливо – інакшого виду. Кошен визначає їх як «малий народ» серед «великого народу», або «антинарод» серед народу. Цей особлива верства усередині народу почуває себе не зв'язаним ніякими путами чи обмеженнями по відношенню до решти народу. Кошен докладно аналізує процес виникнення «малого народу». Зміст його полягає в поступовому розриві із будь-якою історичною традицією: релігійною, етичною, політичною. Це відбувається під вигуки про всесилля розуму й неминучу перемогу просвіти. Але їхнє гасло – «віра в розум», тобто розумом не користуються для осмислення життя, у нього вірують. Він стає тим знаряддям, яке розрубує все, що пов'язує людину з традицією, все це оголошується дурним, нелогічним, відсталим. Ідеологи майбутнього терору трактували все французьке минуле як суцільний морок, дикість, варварство.
Кошен описує й соціяльну структуру, що сприяла формуванню «малого народу». До революції Франція була покрита мережею різноманітних товариств, що об'єднували верству людей, аналогічну нашій сучасній «інтелігенції». У всіх великих містах були академії, усюди – філософські й літературні товариства, масонські ложі. Вони формували «суспільну думку»: уніфікований погляд на життя, не підлягаючий обговоренню. Знаряддям такого виховання звичайно бували гучні, охоплюючі мов по команді всю країну, кампанії протесту проти якоїсь дії уряду або церкви, а іноді й проти якої-небудь приватної особи, що мала необережність зачепити один із гуртків. Такий процес виховання тривав багато років: він здійснювався через «очищення від мертвого вантажу» всіх цих товариств, тобто від людей, усе ще занадто пов'язаних із реальним життям. Кошен називає це «соціяльною алхімією», ми б скоріше порівняли із виведенням дедалі чистішого штаму бактерій. Для вихованця цієї соціяльної структури життя ставало легким: він знав відповіді на всі питання. Тут вироблявся тип людини, якій були огидні всі корені націй: католицька віра, дворянська честь, вірність королеві, гордість своєю історією, прихильність до звичаїв своєї провінції, свого стану, гільдії. Світогляд його будувався за зворотним принципом. Якщо у звичайному світі все перевіряється досвідом, то тут вирішує думка. Реальне те, що вважають інші, істинне те, що говорять, добре те, що вони схвалюють. Кожне розумове зусилля спрямоване на одержання відгуку, схвалення, як у реальному житті воно спрямоване на втілення в справі, на одержання результату. Суспільне визнання є метою. Будь-яка думка, будь-яке розумове зусилля існують лише будучи схваленими. Тільки суспільна думка створює чиєсь існування. Доктрина стає не наслідком, а причиною життя. Образ людини «малого народу» – «дикун», що все бачить, але нічого не розуміє. Середовище перебування – порожнеча, як для інших – реальний світ; він як би звільняється від пут життя, все йому ясно й зрозуміло; у середовищі «великого народу» він задихається, як риба, витягнена з води. Як наслідок – переконання, що все варто запозичати ззовні (у Франції XVIII століття – з Англії, в якій бачили істинне світло просвіти) і визнання лише іноземних авторитетів... Але явно справа була не в Англії: важливо, щоб це було не своє. Така людина погордлива, зарозуміла й пихата: і як не бути такою, коли вона переконана, що пробудження людського розуму почалася з її століття, з її покоління, з неї самої? Патріотизм, послух і повага для неї огидні. Будучи відрізана від духовного зв'язку з народом, вона дивиться на нього як на матеріял, а на його обробку – як на технічну проблему. Це виражено в символі масонського руху – в образі побудови храму, де люди – камені, що прикладаються один до одного за кресленнями архітектора [Кошен 2004, с. 22, 24, 28, 29, 30, 35-38, 40-41, 209, 239-240].
На багатьох прикладах Кошен показує, що як психологія, так і образ дій «малого народу» залишається незмінним, у якій би формі він не проявлявся: «філософів», керівників уряду, що ґрунтується на терорі, або політиків у рамках парламентської демократії. У дореволюційних «філософських суспільствах» і академіях панувала така ж нетерпимість, як і в часи терору. Вакантні місця в академічних інститутах заповнювалися відвертими нездарами, оскільки до своїх рядів приймали будь-якого безмозкого тупицю, аби тільки він був «справжнім філософом», а того, в кого була голова на плечах, виключали, якщо він мислив незалежно. Від реалістичних заперечень попросту відгороджувалися. Відносно дисципліни вони були не менш вимогливі, ніж у питаннях правовірности. «Словесна республіка» була організованою й агресивною, унаслідок багатьох років завзятої боротьби й послідовної політики вона мала у всіх провінціях свої колонії й відділення. У великих містах – наукові співтовариства, де йшла постійна боротьба між «малим народом» і місцевими незгодними, у маленьких містах це були гуртки поменше. «Від краю до краю цієї великої мережі товариств ішов постійний обмін повідомленнями, вітаннями, наказами, резолюціями – грандіозний концерт слів, що грається чудесним оркестром: жодної фальшивої ноти. А армія філософів, розсіяних по країні, де в кожному місті є свій гарнізон мислителів, своє «вогнище просвіти», займається всюди однією й тією же словесною роботою – платонічними дискусіями, у тому самому дусі, користуючись тими самими методами». Час від часу, за сигналом із центру, вони ополчалися проти тих, хто являв загрозу для системи. Як і в релігійних сектах, там вдавалися до переслідування незгодних. Напередодні кривавого терору панував терор безкровний. Неугодних після публічного осуду піддавали дифамації, тобто знеславленню, й репутації руйнувалися із такою ж легкістю, як пізніше полетять голови [Кошен 2004, с. 22, 23, 33].
Однак за описаним фанатизмом зовсім не стояли потужні й живі переконання: «Цей могутній апарат захисту нічого не захищає – нічого, крім порожнечі й заперечення. Там, за цією стіною, нема чого любити, немає за що взятися, ні до чого прив'язатися. Цей догматичний розум – усього лише заперечення всякої віри, ця тиранічна воля – усього лише заперечення всякого порядку». Такі люди самі визнавали й прославляли нігілізм свого ідеалу. Важливо, однак, що такий світик створюється, організується й зберігається, бо його мешканці судять про речі з іншого погляду, мають інші схильності й цілі, ніж звичайні люди. Гра в мислительство триває, і багато хто в неї грає краще: за віком – молодь, за становищем – законники, письменники або оратори, за переконаннями – скептики, за темпераментом – марнославні, за культурою – поверхневі люди. Такі люди добирають смаку гри, знаходять у ній вигоду, тому що перед ними відкривається перспектива такої кар'єри, яку звичайний світ їм не надає і в якій їхні недоліки стають їхніми сильними сторонами. Навпаки, щирі й правдиві люди помалу віддаляються, відсіюються [Кошен 2004, с. 25, 26, 29, 32].
«Малий народ» є підробкою під народ і суспільну думку. Його моральні, політичні й соціяльні експерименти небезпечні. І всі вони будуються на нескінченній пропаганді якихось ідей. Говорячи про революційний терор і репресії, Кошен відзначає, що «всі ці жахливі, диявольські наслідки мали джерелом малюсінький факт, який їх пояснює, – такий банальний, такий незначний факт – балаканину. Однак саме в ній і криється головне». Кінцем цієї пасивної роботи завжди є руйнування [Кошен 2004, с. 27, 34, 209].
Властиво, Наталя Яковенко цього й не приховує. Вона відкрито пишається тим, що збирається зруйнувати всю систему історичних уявлень в Україні. Нові, виправлені підручники видаються, одна за одною з'являються потрібні монографії, не припиняється виконання од до радости в пресі. Процес іде. Але він має й зворотну сторону: той, хто пройшов повну школу виховання, не здатен жити поза структурами, що утворюють «малий народ». Нездатність жити в іншому місці, в іншій країні вони іноді й називають громадянським почуттям і патріотизмом [Кошен 2004, с. 27, 34, 222-225]. Тоді такі індивіди б'ють себе в груди й летять підписувати політичні петиції. Зараз середовище перебування для них є сприятливим. Інститутські відділи й університетські катедри наводнюють люди з особливим типом мислення, яке можна визначити як утопічне. У їхніх головах, як і раніше, панує кілька простих ідей, перевіряти які фактами здається їм смішним або навіть блюзнірським. Від них, як і раніше, вимагається не стільки служити розумові, скільки вірити в нього. Неважливо, є вони вченими за духом і покликанням, чи ні, головне, щоб розділяли генеральну лінію. Такі живуть в ім'я своєї доктрини. Заперечення національного минулого є головною вимогою до рекрутів «малого народу». Їм огидні й далекі не тільки всі українські традиції, любов до нації та вітчизни, бажання мати сильну національну державу, але насамперед вільнодумство й волелюбність. «Словесна республіка» могилянского розливу, точнісінько так само, як і її прямі попередники, нетерпима й тоталітарна за своїм духом. Науковими конференціями й виправленням підручників вона не обмежиться. Тому українці в жодному разі не повинні залишатися байдужими. Вони повинні усвідомити, що за боротьбою з тим, що Яковенко і її посіпаки зневажливо йменують національними ґранднаративами, ховається чітка й відверта політика, спрямована на знищення Української держави. Україна стоїть на порозі нового терору, й існує ймовірність того, що на чолі його встануть носії нової ідентичности. Кошен Огюстен. Малый народ и революция. – Москва: Айрис-пресс, 2004. – 288, 8 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий