Костянтин Рахно: Щодо лібералістичних фальсифікацій Голодомору

Про 10, 5 мільйонів. Ситуація довкола організованої антиукраїнськими силами атаки на Національний музей Голодомору дуже показова в плані того, як легко нами всіма маніпулювати.

Саме тому поруч із пройдисвітами, мерзотниками, україножерами, навіть девіантними садистами опинилися в підписантах цілком нормальні, патріотичні люди. 

Хтось купився на "скривдили хорошого хлопця з движухи", у когось викликало обурення залучення людей з СБУ, хтось дійсно повірив, що на збільшенні кількості жертв наполягає ворожа держава, яка насправді Голодомор заперечує. І потім вона начебто те число спростує, наче вона має точні списки загиблих, тільки поки що не показує. Для когось виявилася найстрашнішою заява, що "завелика" кількість загиблих може дискредитувати...

 Чим дискредитувати, як дискредитувати, чому дискредитувати?

 Деякі з нормальних людей, які підписали відозву, цілком усвідомлюють, що їхні численні мертві не значаться в жодних документах і не входять в "політкоректні" 3, 5... Проте вони поряд із гендерно-небінарними дівчатками-сніжинками та ліберальними виродками, що зневажають їх і їхні дослідження...

Костянтин Рахно: Малюнок смішний, але має чимало підтекстів

Перш за все той, що "демократична" влада роками знищує бібліотеки. Одні закриває, інші "оновлює". У процесі списування в макулатуру й радісного "оновлення" нечитабельним, одноденним у кращому разі сучукрлітом часто гинуть гарні видання. Може, й не завжди раритетні, не так, щоб зовсім унікальні, але цікаві, ошатні, справді дорогі читачам.

Другий той, що соросята під радісні оплески літніх нацдемів наполегливо виховують покоління українців, які не любитимуть читати, не мріятимуть про якусь книгу, не шкодуватимуть, утративши її. Ото ті, хто 1989 року ходив до школи, - ті читають. Ще читають.

А третій той, що завдяки спричиненому неукраїнським за духом і походженням сучукрлітом культурному розриву, книги типу Всеволода Нестайка є недосяжною величиною для олібераленого сьогодення. Їх дійсно читаєш усе життя, їх любиш, з ними неможливо розлучитися.

Безплідність сучукрліту

Безплідність сучукрліту, який пишуть переважно неукраїномовні в побуті особи неукраїнського походження, виховані московськими літініститутами, проявилася в тому, що вони виявилися нездатними створити красиву романтичну історію з персонажами, якими б хотіли бути читачі, у яких би закохувалися в підлітковому віці, про зустріч із якими мріяли б.

Воно й не дивно. Всі вони копіюють російську перебудовну літературу, а хто шукає романтики у запліснявілих уже Єрофеєвих, Войновичів, Лімонових і решти Пьєцухів?

(с) К.Р.

Скасування ліберастичного кривопису з потворними фемінітивами не має засмучувати патріотів

Скасування ліберастичного кривопису з потворними фемінітивами не має засмучувати патріотів.

Це була одна з тих диверсій, завдяки яким передвиборче гасло про мову було спотворено й знецінено. Бо укладався він за Інтернетними заявками громадян, яким праглося то того, то іншого, залежно від політичних настроїв і безграмотності, й, поряд із дрібним архаїзаторством, туди було поспіхом напхано всілякого непотрібного мотлоху й ускладнень. Такий собі компроміс: для антикварів - "Атени", для соросят - добровільно-примусові "членкині". Ми - вам, а ви - нам.

Кривопис не подобався ні східним українцям, ні  західним, багатьом мовознавцям і патріотичним діячам культури. Він просто напружував свідоме патріотичне суспільство отими "проєктами" й "історикинями", робив навіть гуманітаріїв малограмотними та допомагав зовнішнім і внутрішнім ворогам української мови закинути нам її неоформленість і постійну змінюваність. Гадаю, що остання небезпека особливий мала б остудити гарячі голови й примусити подумати, чи вартий "етер", ретельно перемішаний із ліберастичним новомовом, того, щоб ставити під удар і без того хиткі позиції української мови як такої.

Тому - любімо мову, плекаймо її й оберігаймо від нових правописів!!!

К.Р.

Костянтин Рахно: Світ змінився і націоналісти старого призову не вміють дати собі з ним ради

Наше колоніальне минуле минулося вже давно. Зараз у нас наслідки не совєтчини, а кравчуківщини й кучмізму. Він ніс сліди попередньої, радянської, епохи, але ми вже залежимо від нього. Як бачите, сучасність уже важко міряти нацдемівськими категоріями кінця 1980-початку 1990-х.

Є нові виклики. Скажімо, той же Сорос є нерадянським і антирадянським. Але це не означає, що він є хорошим, проукраїнським, корисним і безпечним. Світ різко змінився. Змінився Захід, який ідеалізували рухівці початку 1990-х.

Змінилися суспільні проблеми. 

Скажімо, антирадянщиків Калинця з Шевчуком звуть "совками", бо вони не допустили вручення Шевченківської премії ліберальному українофобові Грабовичу. 

Антирадянщик Маринович преспокійно уживається з аспірантом Інституту марксизму-ленінізму Грицаком і бере на роботу комуніста Найема. 

Кіпіані є антирадянським і навіть паразитує на пам'яті Стуса. Але з цього не випливає, що він кращий за свого багаторічного візаві Медведчука. 

По Україні натицяли, не питаючись, чужих релігійних знаків, які, хоч і не радянські, ріднішими й приємнішими від того не стануть. 

Тобто проблемою є вже не совєтчина, а щось інше, нове, з чим націоналісти старого призову не вміють дати ради. Вони або лягають під ліволібералізм, вважаючи, що це і є обітованний Захід, або безпорадно усуваються з актуального життя.