Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
Ліна Костенко
На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху “антикультури”, котрий пишно зріс під шум боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами – антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо – міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до насущних українських питань політика “держави Україна”, а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як “десакралізація” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як “політичне антиукраїнське літературознавство” й зазначає наступне: “Ударів найбільше падає на Т.Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О.Забужко, якийсь герострат О.Бузина (на вульгарному рівні), Б.Сушинський та ін. Побивається М.Коцюбинський й український модернізм ([у дослідженнях] С.Павличко), Леся Українка, О.Кобилянська, І.Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. – Авт.), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України” (“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”). Додамо, війна, базована передусім на західних цінностях ліберальної демократії, передусім деструктивних ідеях постмодернізму.
Не став винятком у цьому антикультурному процесі й такий різновид культури та мистецтва, як художня література. Якщо культура, на думку більшості філософів, це комплекс національно-духовних цінностей, то, відповідно, антикультура – це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних. Якщо культура творить людину (як національну особистість), культивуючи людяність, то антикультура людину вбиває, нівелюючи категорію людяного. Це, на жаль, прямо стосується більшої частини новітньої письмової продукції, котра урочисто проголошує себе “сучасною українською літературою”, однак насправді, як видається, є її протилежністю. Головним новітнім методом створення цієї так званої літератури став запозичений із Заходу постмодернізм. Той постмодернізм, який об’єктивні дослідники вже давно охарактеризували як політичну настанову у сфері культури, як фетишизацію лібералізму (С.Квіт). Складовими постмодерної творчості – епохи “неоцинізму”, за Л.Костенко, – стають імітація, гіпертрофована цитаність, постійна іронія (але переважно чомусь лише над традиційними вартостями), руйнування етичних, естетичних, релігійних тощо норм, вульгарність, агресивність, попса, блатняк, необмежений егоїзм, запрограмований еклектизм, утвердження релятивізму, оспівування німфоманії, сексуальних патологій, порнографії, насильства, наркоманії та ін. Усе це витворює, за влучним висловом молодого критика Дмитра Дроздовського, “антиестетику пристосуванства” чи “антилітературу українського постмодерну”, міцно базовану на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму. Колоніальну літературу схожого антинаціонального типу, хоча із іншим ідеологічним знаком, утверджувала у сфері красного письменства комуністична партія СРСР за допомогою іншого політичного методу – соцреалізму.
Ліна Костенко
На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху “антикультури”, котрий пишно зріс під шум боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами – антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо – міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до насущних українських питань політика “держави Україна”, а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як “десакралізація” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як “політичне антиукраїнське літературознавство” й зазначає наступне: “Ударів найбільше падає на Т.Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О.Забужко, якийсь герострат О.Бузина (на вульгарному рівні), Б.Сушинський та ін. Побивається М.Коцюбинський й український модернізм ([у дослідженнях] С.Павличко), Леся Українка, О.Кобилянська, І.Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. – Авт.), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України” (“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”). Додамо, війна, базована передусім на західних цінностях ліберальної демократії, передусім деструктивних ідеях постмодернізму.
Не став винятком у цьому антикультурному процесі й такий різновид культури та мистецтва, як художня література. Якщо культура, на думку більшості філософів, це комплекс національно-духовних цінностей, то, відповідно, антикультура – це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних. Якщо культура творить людину (як національну особистість), культивуючи людяність, то антикультура людину вбиває, нівелюючи категорію людяного. Це, на жаль, прямо стосується більшої частини новітньої письмової продукції, котра урочисто проголошує себе “сучасною українською літературою”, однак насправді, як видається, є її протилежністю. Головним новітнім методом створення цієї так званої літератури став запозичений із Заходу постмодернізм. Той постмодернізм, який об’єктивні дослідники вже давно охарактеризували як політичну настанову у сфері культури, як фетишизацію лібералізму (С.Квіт). Складовими постмодерної творчості – епохи “неоцинізму”, за Л.Костенко, – стають імітація, гіпертрофована цитаність, постійна іронія (але переважно чомусь лише над традиційними вартостями), руйнування етичних, естетичних, релігійних тощо норм, вульгарність, агресивність, попса, блатняк, необмежений егоїзм, запрограмований еклектизм, утвердження релятивізму, оспівування німфоманії, сексуальних патологій, порнографії, насильства, наркоманії та ін. Усе це витворює, за влучним висловом молодого критика Дмитра Дроздовського, “антиестетику пристосуванства” чи “антилітературу українського постмодерну”, міцно базовану на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму. Колоніальну літературу схожого антинаціонального типу, хоча із іншим ідеологічним знаком, утверджувала у сфері красного письменства комуністична партія СРСР за допомогою іншого політичного методу – соцреалізму.
