Свого часу я казав письменникові Степану Процюкові, що пригальмувало процес читання українською.
У 1980-х воно було масовим і невимушеним. Люди купували навіть невідомих українських авторів, не боячись, що книгу доведеться просто викинути. Слід віддати належне тогочасним редакторам і літпрацівникам: вони вимогливо й ретельно ставилися до того, що йшло в друк. І, за винятком відверто ідеологічної літератури, решта таки була доброю.
У книгу ховалися від сірих буднів, від пропаганди, від житейських негараздів.
Тріщина між читачем і літературою пішла на початку 1990-х, коли в літературний процес увірвався так званий сучукрліт, представлений іменами колишніх трудівників ідеологічного фронту вперемішку з суспільними маргіналами та недовченими випускниками московських літвузів, переважно з Західної України. Та молодь, яка вчилася в Москві, а не в Києві, захоплено переймала зухвалий перебудовний стиль Аксьонова, Єрофеєва, Лімонова й інших, хто саме був на піку слави, кого радісно друкували журнали від підліткових "Пионера" і "Мы" до "Юности", "Знамени", "Звезды" чи "Сельской молодежи". Водночас, навчаючись там, вони недоотримували знань про українську літературу, українську минувшину, українську духовність, які давав філфак Києва. Мову, звісно, теж не вчили. От і виходив такий собі П"єцух івано-франківського розливу - умовно україномовний, але відірваний від свого народу, комічненький, соромітненький, але принципово нездатний на щось більше.
Тим часом час ішов. Доки в Україні все ще бубабукали сучукрілітівці, часто вигукуючи, мов герой Басилашвілі: "П...рно! П...рно!", у Росії, що їх вивчила, відправили на брухт перебудовну прозу з усіма її прибамбасами. Ківінов, Семенова, Абдуллаєв і інші автори здобували прихильність читача жанрами фентезі, детективу, бойовика тощо. Вони відображали й осмислювали нову дійсність, відволікали від сумовитих реалій сьогодення, давали наснагу.
Із 1989 року сучукрліт так і не вибрався, прикрасивши сам себе титулами, нагородами й грантами. Читачеві вже не імпонували абсурдистські жарти, мовні ігрища та сороміцькість. Йому дедалі більше не кортіло глумитися над усім підряд. "Те, що на споді", перестало бути новим і захопливим. І так тріщина перетворилася на прірву. Сучасне українське стало синонімом текстів про, перепрошую, прутні - це слівце витяг з непозбутних нетрів напівпольського батярства хтось із письмак. Відкриваючи книгу, читач неминуче напорювався на "постмодерний" глум з усього українського, скалькований із перебудовного глуму з усього радянського. Зрозуміти, що тебе принижують, було неважко. Читач не знаходив у книзі того, що хотів, - ні етнічного затишку, ні захопливого порятунку від зашкарублої брутальності й банальності, ні віддушини від проблем. Замість цього ошаліло виплескувалися нечистоти, із реготом оголювалася (у випадку декого з того письменства й буквально) плоть потворності, якою сучукрліт милувався аж до прицмакування.
І відтоді поява нормальних книг стала радше винятком із правила. А читач самоізолювався від літератури рідною мовою. Досить цікаво, що сучукрліт знайшов собі прихильників переважно серед тих, хто не є етнічними українцями. Але це вже інша історія...
