Андрій Бондар: Поруч зі звичним незадоволенням українською літературою – в моду входить її принципове нерозуміння і небажання знати

Доходять до мене кола срачу про "Польові дослідження" Оксани Забужко... Срач – максимально кумедний і нічого, крім сміху, не викликає. Але це трохи недобрий сміх. Зверхній. Мені неодноразово перепадає в житті за зверхність і снобізм. (Уявляю, як непросто Оксані Забужко...) 

Не скажу, що мені дуже подобається захисна поза і повтори очевидних речей, але 20 жовтня 2013 року я написав текст, у якому максимально лапідарно висловився з приводу схожого закиду щодо того, що наша література "якась не така", як її собі намріяли народні маси або широ-о-окі читацькі середовища, яким що не напиши – все "якось не так", а "була б вона інша, то – огого! – і народні маси, і життя в нас було б іншими". 

Що ж змінилося за сім років? Практично нічого. З тією незначною поправкою, що – поруч зі звичним незадоволенням українською літературою – в моду входить її принципове нерозуміння і небажання знати. І все це додається до звичного режиму знецінення власної культури. Знецінити – це найлегше, що можна вчинити. Це не вимагає від реципієнта жодних зусиль і чомусь одразу виводить в дамки і приносить славу. Ще ніколи невігластво і потяг до знецінення не було настільки бадьорим і оптимістичним.

Ну, що ж. Нічого не вдієш. Жили ми й у гірші часи.

20 жовтня 2013 року:

Ще раз до критиків української літератури.

Вітольд Ґомбрович у "Заповіті" (Розмови з Домініком де Ру) пише:

"Знаєте, колись Толстой чи Бальзак могли писати більш-менш для всіх, але для сьогоднішнього літератора це майже неможливо, оскільки ми вже не маємо спільного світу, існує десять окремих світів, які видирають наших читачів. Як знайти мову, що промовляла би водночас до консерватора-католика, до невіруючого екзистенціаліста, до нормального "реаліста", до особи, свідомість якої переорана Гуссерлем або Фройдом, до особи, вразливість якої сформувалася сюрреалізмом? Різні реальності, інше бачення, інше відчування. І в цих найрізноманітніших панорамах дає собі вихід уся розмаїтість наших темпераментів. Минув час звичайного читання."

Це було сказано Ґомбровичем наприкінці 60-х років минулого століття. А тепер уявіть собі, яких масштабів і темпів набула атомізація суспільства за останні 40 з гаком років. І коли сонми критиків сучасної української літератури починають звичну пісню про те, що вона їм не цікава, що подавай їм "Алмазну сутру", "Чапаєва і Пустоту" і "Подорож до Ікстлану", знову повертаємося до речей елементарних.

Незадоволення українською літературою та постійні нарікання на неї особисто я чую десь так від року 1997. І десь від того самого часу переконаний, що

1. Український письменник не може відповісти на духовні запити більшості читачів і принести всім навколо культурну сатисфакцію. Як і будь-який інший письменник із будь-якої іншої літератури. Він може створити свій світ, який ви приймаєте або не приймаєте, читаєте і забуваєте або проходите повз нього, не читаючи.

2. Український письменник справді-таки не інженер ваших душ, не клоун, не еквілібрист і не мерчандайзер у супермаркеті, якщо це, звісно, не жанрова література з простими сюжетами. Вам справді ніхто і нічого не винен. Ви не маєте права нічого вимагати від письменників. Так само, як письменники не мають права очікувати чогось неймовірного від вас. Наприклад, що ви прийдете і купите їхні книжки, які ви й так здебільшого не купуєте.

3. Якщо ви приходите до тексту з готовими сподіваннями, які не збираєтеся змінювати, ви можете принаймні оцінити цей інший світ. Якщо цей світ вам байдужий і нецікавий, шукайте інші світи. Але не чекайте, що вам хтось створить ідеальний образ реальності, досконалий текст або панацею від усіх ваших проблем або травм, уже не кажучи про цілком зрозуміле споживацьке бажання розважитись.

4. Тексти не можуть сподобатись, коли у вас всі відповіді на питання вже є і ви маєте свої способи читацької розваги. Ви з іншого світу. Вам у принципі література не потрібна. Слава Богу, у вас завжди напохваті є "Алмазна сутра", "Чапаєв і Пустота" і "Подорож до Ікстлану". Ну, то що ж тут поганого? "Минув час звичайного читання" (с) Це сказав не я – Вітольд Ґомбрович 45 років тому.

5. Можливо, щось колись зміниться і ми колись зустрінемось. А не зустрінемось, то і не треба було.

Костянтин Рахно: Є своєрідний мовчазний протест проти сучукрліту

Я не знаю, що за людина Мартин Якуб, він же Василь Шульга. Судячи з його освіти, гадаю, що ми з ним абсолютно конфронтаційних переконань. І мати його в друзях мені б не сподобалося.

Але він правий, коли каже, що недорікуваті сучукрлітератори не володіють українською мовою, підмінюючи довгими джойсівськими реченнями сюжет, зміст і образи персонажів. Він правий, коли каже, що сучукрписьменники не поважають читачів, не дають їм те, чого прагнуть читачі, й зверхньо до них ставляться.

Він говорить щиру правду, що сучукрлітератори, які переважно не є щирими українцями й вчилися здебільшого не в Україні, відучили людей читати українською. Бо до доби бубабукання й постпоступовства людина купувала книгу, не боячись, що це буде занудне напівсороміцьке вариво з висміюванням усього українського, глумом над усім людським, людяним, щирим, добрим, героїчним. Були книги сильніші, слабші, але, за винятком різних ідеологічних памфлетів, переважно читабельні. Сучукліт, наслідуючи російську перебудовну прозу, змішав ті жовчні памфлети з художньою літературою, спрямувавши свої знущання проти українства.

Є своєрідний мовчазний протест проти сучукрліту. Люди відверто гидують читати твори посивілих постмодерних соромітників. Їхній час минув. Читач шукає стару добру класику, фентезі, детективчик, любовний роман, що завгодно, тільки не чергові релаксації й псковіади. І фото з сучукркнигою 1990-х років у кошику для сміття буде дедалі більше...