Гей, а чи не зазіхнути б мені на святині та "дружину Цезаря, що поза підозрами"?
Є така собі дивакувата пані. Щось там навкололітературне пописує. Про книжки розмовляти не любить, навіть про власні, натомість любить перераховувати, на скільки мов переклали її "Польові дослідження українського сексу" (маю підозру, що винятково через епатажну назву), із апломбом менторським тоном розповідати, що вона, мовляв, видатна письменниця і у скількох країнах її "знають", що вона пише "довгими забужківськими реченнями" (собачею пісною без логічних звя'зків та з прогалинами замість підметів), і яка вона причудова і майстерна, і членкиня того-то і лауреат сього-то (голос Подревлянського у голові: "...статечна людина, депутат палати лордів"), і найчитаніший митець, і найдавніший патріот, і отциха української демократії, і поряд із Морісом Дрюоном "стоїть", і Шекспірові рими підказувала - така собі жіноча версія сумнозвісного Понасєнкова. Так от, розповідає і розповідає, періодично вставляючи у мовлення фрази англійською із жахливою вимовою та жонглюючи розумними та модними "західноподібними" термінами, про правильне значення яких пані не завжди здогадується.
Але щось же ж там пише! Ну гаразд, думаю, почитаю, бо соромно не знати новітніх класиків!
Ну... за моєї студнтської юності ми приблизно так писали курсові роботи з зарубіжної літератури. Називалося "метод корови, що пісяє" - довго, каламутно та у різні боки. Все дуже по-школярськи, незграбно та відверто, по-фройдівськи волає про численні егоцентричні психологічні комплекси. Герої якісь мультяшні, зовсім не справжні, вихолощені та пласкі – притому не лише головні герої, а навіть і другорядні, як позитивні так і негативні – то не типажі живих людей, а якісь репрезентативні конструкти, картки таро що мають щось символізувати.
Порушені теми: морального та життєвого вибору, здатності зберегти внутрішню цілісність та вірність своїм мріям, патріотизму та елементарної порядності, виживання та самопожертви, навіть карми та кохання, чесності перед самим собою (ну тут Забужко топчеться постійно, можливо тому що самій їй це зовсім не вдається) – і все це нанизано на ґрунт мас медіа, сучасного мистецтва, конфлікту матеріального (гроші та влада) і ідеального (переконання та ідеологія).
Як на мене, найслабкішим місцем книжки Забужко є сама Забужко. Вона пише не просто автобіографічно – то нормально і легітимно, але у відношенні до власної персони вона повністю втрачає будь-який зв'язок з реальністю і нам залишається хіба що плавати в соплях псевдо-аутентичних мандрівок її головної героїні (якою завжди є сама Забужко от тільки майже без недоліків, дещо молодіша і звичайно неймовірна красуня, мабуть її реальність до задуму роману не пасують).
Проте дещо з автобіографічного було дійсно цікаве і не штучне – опис смерті подруги героїні від нещасного випадку, відчуття та думки що виникають одразу після події та ті що випливають пізніше та живуть ще роками, реакції оточення, спогади про спільне минуле, - в образі померлої художниці одразу вгадується Соломія Павличко, іноді здається аж занадто її реальна історія вписана в літературний формат.
Багато в романі йдеться про те, що ті, хто були справжні, чисті – в ті часи могли лише загинути, потерпати, втратити. А жити лишався лише той, хто здатен був обрати компроміс, успіх мав лише той, хто пішов на того чи іншого роду зраду – якщо не інших то як мінімум самого себе. Є там дещо і про печерну ідею, від якої аж тхне Альфредом Розенбергом та Густавом Лебоном - про відповідальність дітей за дії їхніх батьків та дідів. А ще тут багато оголтілого фемінізму та ледь завуальованої зневаги до чоловіків. І немало махрової пропаганди "правильних ідей", що нагадує "Как закалялась сталь" Островського чи писанину кондового радянського "літературоподібного" агітпропу на кшталт Всєволода Кочетова (олдфаги на кшталт мене згадають та пустять крізь напади нудоти ностальгічну сльозу) тільки навиворіт, зі зміною плюса на мінус. І невеличка купка мильнооперної мексиканщини у стилістиці вигуків із індійських фільмів про "ти мій брат! я твій сестра!" (Наприклад, у романі раптом виявляється, що Олена Довганівна - двоюрідна бабця коханого Дарини, Адріяна).
Я не розумію звідки та за рахунок чого та пані вигкулькнула. Літературного таланту - не дуже рясно, скажімо відверто. Нарцисична посередність із холеричним темпераментом. Я знаю з десяток сучасних українських письменників, що на десять голів вищі, але значно менше відомі. Завжди гадав, що для того, аби стати "письменником", однієї самозакоханості, некритичного самолюбування, безпідставного самовихваляння / самопіару, маячні месіанства та графоманської сверблячки не достатньо. Вочевидь, я вважав невірно... Коли вже в нас такі... майже "класики".
Пробачте заради Бога, якщо когось образив, зачепив естетичені почуття чи смаки. De gustibus non est disputandum, як то кажуть. Може комусь і подобається, може хтось і зрозуміє... а я не розумію, хоч ріжте. Не уявляю, хто у здоровому глузді оце "перекладатиме 20-ма мовами" і навіщо...
