Андрій Бондар: Поруч зі звичним незадоволенням українською літературою – в моду входить її принципове нерозуміння і небажання знати

Доходять до мене кола срачу про "Польові дослідження" Оксани Забужко... Срач – максимально кумедний і нічого, крім сміху, не викликає. Але це трохи недобрий сміх. Зверхній. Мені неодноразово перепадає в житті за зверхність і снобізм. (Уявляю, як непросто Оксані Забужко...) 

Не скажу, що мені дуже подобається захисна поза і повтори очевидних речей, але 20 жовтня 2013 року я написав текст, у якому максимально лапідарно висловився з приводу схожого закиду щодо того, що наша література "якась не така", як її собі намріяли народні маси або широ-о-окі читацькі середовища, яким що не напиши – все "якось не так", а "була б вона інша, то – огого! – і народні маси, і життя в нас було б іншими". 

Що ж змінилося за сім років? Практично нічого. З тією незначною поправкою, що – поруч зі звичним незадоволенням українською літературою – в моду входить її принципове нерозуміння і небажання знати. І все це додається до звичного режиму знецінення власної культури. Знецінити – це найлегше, що можна вчинити. Це не вимагає від реципієнта жодних зусиль і чомусь одразу виводить в дамки і приносить славу. Ще ніколи невігластво і потяг до знецінення не було настільки бадьорим і оптимістичним.

Ну, що ж. Нічого не вдієш. Жили ми й у гірші часи.

20 жовтня 2013 року:

Ще раз до критиків української літератури.

Вітольд Ґомбрович у "Заповіті" (Розмови з Домініком де Ру) пише:

"Знаєте, колись Толстой чи Бальзак могли писати більш-менш для всіх, але для сьогоднішнього літератора це майже неможливо, оскільки ми вже не маємо спільного світу, існує десять окремих світів, які видирають наших читачів. Як знайти мову, що промовляла би водночас до консерватора-католика, до невіруючого екзистенціаліста, до нормального "реаліста", до особи, свідомість якої переорана Гуссерлем або Фройдом, до особи, вразливість якої сформувалася сюрреалізмом? Різні реальності, інше бачення, інше відчування. І в цих найрізноманітніших панорамах дає собі вихід уся розмаїтість наших темпераментів. Минув час звичайного читання."

Це було сказано Ґомбровичем наприкінці 60-х років минулого століття. А тепер уявіть собі, яких масштабів і темпів набула атомізація суспільства за останні 40 з гаком років. І коли сонми критиків сучасної української літератури починають звичну пісню про те, що вона їм не цікава, що подавай їм "Алмазну сутру", "Чапаєва і Пустоту" і "Подорож до Ікстлану", знову повертаємося до речей елементарних.

Незадоволення українською літературою та постійні нарікання на неї особисто я чую десь так від року 1997. І десь від того самого часу переконаний, що

1. Український письменник не може відповісти на духовні запити більшості читачів і принести всім навколо культурну сатисфакцію. Як і будь-який інший письменник із будь-якої іншої літератури. Він може створити свій світ, який ви приймаєте або не приймаєте, читаєте і забуваєте або проходите повз нього, не читаючи.

2. Український письменник справді-таки не інженер ваших душ, не клоун, не еквілібрист і не мерчандайзер у супермаркеті, якщо це, звісно, не жанрова література з простими сюжетами. Вам справді ніхто і нічого не винен. Ви не маєте права нічого вимагати від письменників. Так само, як письменники не мають права очікувати чогось неймовірного від вас. Наприклад, що ви прийдете і купите їхні книжки, які ви й так здебільшого не купуєте.

3. Якщо ви приходите до тексту з готовими сподіваннями, які не збираєтеся змінювати, ви можете принаймні оцінити цей інший світ. Якщо цей світ вам байдужий і нецікавий, шукайте інші світи. Але не чекайте, що вам хтось створить ідеальний образ реальності, досконалий текст або панацею від усіх ваших проблем або травм, уже не кажучи про цілком зрозуміле споживацьке бажання розважитись.

4. Тексти не можуть сподобатись, коли у вас всі відповіді на питання вже є і ви маєте свої способи читацької розваги. Ви з іншого світу. Вам у принципі література не потрібна. Слава Богу, у вас завжди напохваті є "Алмазна сутра", "Чапаєв і Пустота" і "Подорож до Ікстлану". Ну, то що ж тут поганого? "Минув час звичайного читання" (с) Це сказав не я – Вітольд Ґомбрович 45 років тому.

5. Можливо, щось колись зміниться і ми колись зустрінемось. А не зустрінемось, то і не треба було.

Костянтин Рахно: Є своєрідний мовчазний протест проти сучукрліту

Я не знаю, що за людина Мартин Якуб, він же Василь Шульга. Судячи з його освіти, гадаю, що ми з ним абсолютно конфронтаційних переконань. І мати його в друзях мені б не сподобалося.

Але він правий, коли каже, що недорікуваті сучукрлітератори не володіють українською мовою, підмінюючи довгими джойсівськими реченнями сюжет, зміст і образи персонажів. Він правий, коли каже, що сучукрписьменники не поважають читачів, не дають їм те, чого прагнуть читачі, й зверхньо до них ставляться.

Він говорить щиру правду, що сучукрлітератори, які переважно не є щирими українцями й вчилися здебільшого не в Україні, відучили людей читати українською. Бо до доби бубабукання й постпоступовства людина купувала книгу, не боячись, що це буде занудне напівсороміцьке вариво з висміюванням усього українського, глумом над усім людським, людяним, щирим, добрим, героїчним. Були книги сильніші, слабші, але, за винятком різних ідеологічних памфлетів, переважно читабельні. Сучукліт, наслідуючи російську перебудовну прозу, змішав ті жовчні памфлети з художньою літературою, спрямувавши свої знущання проти українства.

Є своєрідний мовчазний протест проти сучукрліту. Люди відверто гидують читати твори посивілих постмодерних соромітників. Їхній час минув. Читач шукає стару добру класику, фентезі, детективчик, любовний роман, що завгодно, тільки не чергові релаксації й псковіади. І фото з сучукркнигою 1990-х років у кошику для сміття буде дедалі більше...

Костянтин Рахно: Про "перехід на особистості"

 У пострадянській Україні критикувати не заведено. Не лише тому, що потім іще доведеться з критикованою людиною мати справу.

До критики ставляться несхвально. Це пережиток тих часів, коли публічна критика означала соціальне, а часто й фізичне знищення особи. Тому й вимагається: "Не переходьте на особистості!" Якщо ти когось критикуєш, то начебто це означає, що ти йому заздриш. Або він тебе (заслужено) поставив на місце, а ти йому (підло) мстишся. "Та хто такий, аби його/її критикувати?".

Небезпека полягає в тому, що формується певне коло тих, хто не підлягає критиці. Бо відомий. Бо належить до впливового літературного чи наукового угруповання. Бо має походження, що виводить його з-під критики автоматично. При цьому, ті ж угруповання, як і в критиковані ними "тоталітарні" часи, все ще розуміють критику як засіб знищення, тому, приймаючи молоду людину до своїх лав, у вигляді ініціації доручають їй відгукнутися нищівною рецензією на когось, чиї наукові погляди не поділяють вожаки, або хто просто не є сповідником їхньої ідеології. "Пов'язують кров'ю". Геть так само, як у кримінальних угрупованнях.

Як і чому злочинська посвята опинилася серед звичаїв наукових спільнот, це вже питання до біографів і соціологів...

Костянтин Рахно: Сучукрліт і івано-франківский псевдо-"феномен"

 Свого часу я казав письменникові Степану Процюкові, що пригальмувало процес читання українською.

У 1980-х воно було масовим і невимушеним. Люди купували навіть невідомих українських авторів, не боячись, що книгу доведеться просто викинути. Слід віддати належне тогочасним редакторам і літпрацівникам: вони вимогливо й ретельно ставилися до того, що йшло в друк. І, за винятком відверто ідеологічної літератури, решта таки була доброю.

У книгу ховалися від сірих буднів, від пропаганди, від житейських негараздів.

Тріщина між читачем і літературою пішла на початку 1990-х, коли в літературний процес увірвався так званий сучукрліт, представлений іменами колишніх трудівників ідеологічного фронту вперемішку з суспільними маргіналами та недовченими випускниками московських літвузів, переважно з Західної України. Та молодь, яка вчилася в Москві, а не в Києві, захоплено переймала зухвалий перебудовний стиль Аксьонова, Єрофеєва, Лімонова й інших, хто саме був на піку слави, кого радісно друкували журнали від підліткових "Пионера" і "Мы" до "Юности", "Знамени", "Звезды" чи "Сельской молодежи". Водночас, навчаючись там, вони недоотримували знань про українську літературу, українську минувшину, українську духовність, які давав філфак Києва. Мову, звісно, теж не вчили. От і виходив такий собі П"єцух івано-франківського розливу - умовно україномовний, але відірваний від свого народу, комічненький, соромітненький, але принципово нездатний на щось більше.

Тим часом час ішов. Доки в Україні все ще бубабукали сучукрілітівці, часто вигукуючи, мов герой Басилашвілі: "П...рно! П...рно!", у Росії, що їх вивчила, відправили на брухт перебудовну прозу з усіма її прибамбасами. Ківінов, Семенова, Абдуллаєв і інші автори здобували прихильність читача жанрами фентезі, детективу, бойовика тощо. Вони відображали й осмислювали нову дійсність, відволікали від сумовитих реалій сьогодення, давали наснагу.

Із 1989 року сучукрліт так і не вибрався, прикрасивши сам себе титулами, нагородами й грантами. Читачеві вже не імпонували абсурдистські жарти, мовні ігрища та сороміцькість. Йому дедалі більше не кортіло глумитися над усім підряд. "Те, що на споді", перестало бути новим і захопливим. І так тріщина перетворилася на прірву. Сучасне українське стало синонімом текстів про, перепрошую, прутні - це слівце витяг з непозбутних нетрів напівпольського батярства хтось із письмак. Відкриваючи книгу, читач неминуче напорювався на "постмодерний" глум з усього українського, скалькований із перебудовного глуму з усього радянського. Зрозуміти, що тебе принижують, було неважко. Читач не знаходив у книзі того, що хотів, - ні етнічного затишку, ні захопливого порятунку від зашкарублої брутальності й банальності, ні віддушини від проблем. Замість цього ошаліло виплескувалися нечистоти, із реготом оголювалася (у випадку декого з того письменства й буквально) плоть потворності, якою сучукрліт милувався аж до прицмакування. 

І відтоді поява нормальних книг стала радше винятком із правила. А читач самоізолювався від літератури рідною мовою. Досить цікаво, що сучукрліт знайшов собі прихильників переважно серед тих, хто не є етнічними українцями. Але це вже інша історія...

Лібералістична маячня в науці стосовно рецензування

Це все маячня, що не може вважатися науковим видання, яке не робить попереднє рецензування. Рецензування нічого не означає. Це суб"єктивний і упереджений процес. Автор здебільшого, крім початківців, вираховується на раз-два, зрештою, він може сам на себе в своїй же статті послатися - ото й вся анонімність. Рецензент-фахівець знає всіх у своїх наукових угіддях. У кожного з учених можуть бути певні ідеї, що не будуть сприйняті кимсь із колег. Вони не обов"язково антинаукові, просто новаторські. Але супротивне наукове угруповання в особі рецензента загризе таку статтю.

Фактично рецензування - це не спосіб зробити видання більш науковим, а засіб попередити ревізію якихось наукових стереотипів. Нав'язування рецензування - це глобальна проблема, яка виконує оберігальну функцію стосовно ретроградів, функціонерів і навіть стосовно привілейованих ревізіоністів.

Адже головне в науці - говорити нове, і не треба боятися бути сміливим, бо сміливі статті мають породжувати наукові дискусії, будити думку, спонукати до погляду під іншим кутом. І ось тут рецензування стає проблематичним. Воно гарне у науках типу педагогіки, де роками переписують із пустого в порожнє, але абсолютно шкідливе в гуманітарних науках.

К.Р.

Щодо Вахтанга Кіпіані

Ситуація навколо збірника документів "Справа Василя Стуса" діагностична для нашого суспільства.

Ні, не тому, чому всі подумали. А тому, що симулякр.

Замість фахового літературознавця чи історика журналіст середньої руки, зайнятий по життю іншими трудоємкими справами, видає себе за сидільця в архівах, укладача збірника документів, коментатора. Мовляв, вийшов із зони комфорту й рушив дихати архівним пилом. Суспільство має розвісити вуха й вірити.

Хоча досить почитати його власні тексти: вони пласкі й примітивні.Отже, щось заробили літературні самі знаєте хто.

Зрозуміло, що збірник документів укладений не ним, що це така ж фікція, як деякі дисертації. Але прикметне бажання здаватися "розумним", таким... принауковленим. А заодно заробити собі на безпрограшній темі Василя Стуса політичний капіталець.

1) суто по-людськи мені саме через численні антиукраїнські висловлювання, а також через нестерпну нудність і менторство Вахтанг Кіпіані бридкий і нецікавий;

2) як науковцеві мені не надто імпонує феномен підміни науки "публічними інтелектуалами", бо тут щось одне - або ти блогер, журналіст, публіцист, або ти науковець, який пише статті й дискутує на конференціях.

3) як науковець я можу зрозуміти, що публікація документів про недавнє минуле - річ дуже подразлива, бо йдеться про живих людей, поганих або хороших, і родичів живих нині людей. Різні вчинки яких, навіть не такі жахливі, як у другопланового героя книги, можуть сприйматися по-різному;

4) навіть фанатичні ліволіберальні симпатики Кіпіані не заперечать, що Вахтанг не є терпимим до чужих думок, які суперечать його власним поглядам (або радше тим, які він вірно поділяє, бо я не впевнений, що у Кіпіані є ВЛАСНІ погляди й він здатен десь вийти за межі ліволіберального темника). Цікаве питання: а сам Кіпіані як поставиться до публікації збірника документів, які покажуть у невигідному світлі Вахо та його господарів?

5) з іншого боку, як науковець я не можу не помічати намір ультраліволіберальних "публічних інтелектуалів" убезпечити себе, знайти докази своєї причетності до науки та індульгенцію на подальші публічні висловлювання. У разі чого, це ж той, хто про Стуса книгу видав, і на кого наїжджало Всесвітнє Зло чи то пак кум Всесвітнього Зла. У обох фігурантів процесу, до речі, одна й та ж сама проблема з іміджем: людина як людина, руки, ноги, голова, й риси обличчя поодинці банальні до неможливості, але все вкупі складається у щось несимпатичне, що унеможливлює суто людські симпатії і до "топ-журналіста, якого слід читати й поважати", і до "політика вищого ешелону, з яким треба рахуватися". Немає в них того, що зветься російською "обаяние". "Необаятельные" они.

6) Зрозуміло, що ця книга висіялася звідти ж, звідки багато дисертацій, і її справжні автори - десь серед тих, хто викладає дані з архівів на сайті Кіпіані. Ясно, що він її власноруч не компілював і не писав. Процес підміни науки, в даному випадку літературознавства, "Малими землями" триває.

Щодо книжки, то зі Стусом у загальних рисах, з точки зору історії "все ясно": події, дати, перипетії переважно відомі. А уявіть собі, що, припустімо, знайдеться пачка німецьких документів, яка спростує версію загибелі Теліг або Ольжича? Чи ЗОВСІМ по-іншому змусить подивитися на акт проголошення незалежності 30 червня? Чи дасть ІНАКШІ відомості про особу видатного націонал-комуніста або найбільшого діаспорного мовознавця? Такі, що будуть ЗОВСІМ несумісними з дотеперішніми? Або якщо виявиться, припустімо, що один наш великий-превеликий режисер спершу був не жертвою режиму, а... навпаки, на що натякав Валентин Мороз? І яка тоді буде реакція і публічних інтелектуалів, і деологів, і тих, хто про суб"єкта щось писав?

Є теми в історії ХХ століття, які В РАЗИ більше міфологізовані, ніж Василь Стус, набагато більше неясні в загальних рисах і навколо яких побудоване складне риштування з дисертацій, монографій, статей, дописів і громадської релігії. І для кожної з них архіви можуть бути вбивчими.

К.Р.

P.S. Отже, Дарницький районний суд міста Києва заборонив розповсюдження книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» до усунення з неї інформації, що порушує право політика Віктора Медведчука на повагу до честі та гідності. Таке рішення було винесене на засіданні 19 жовтня.

Як я вже писав, принципової різниці між обома особистостями нема. Ліберал Вахтанг Кіпіані відомий тим, що публічно назвав увесь український народ "б...длом", протиставивши йому себе за етнічною ознакою. Він же вимагав розчленувати Україну 2012 року. Він же радісно прикладав рядки Тараса Шевченка до збоченців. Він же глумився над розстріляними кобзарями. А його "Істаричная генацвалєправда" - це звалище україножерських вигадок.

Є підстави сумніватися, що він сам писав цю книгу, витрачав час на сидіння в архівах тощо. І видав він її суто зі шкурною метою - зробити собі репутацію "вчоного" й "патріота".

Про позов щодо збірника архівних матеріалів про Василя Стуса

Як на мій погляд, то обоє учасників - Вахтанг Кіпіані й Віктор Медведчук - гідні одне одного, обоє мають українофобські висловлювання (ще ніхто не забув, як мегатолерантний Вахтанг звав українців бидлом?), в обох є спільний етнічний компонент, десь сходяться в поглядах, бо обом хочеться "політичної нації" з усіх підряд і обоє ненавидять націоналізм і правоконсервативні ("ультраправі") погляди, обом хочеться постійно в політику. І цей процес обом принесе дивіденди. Медведчук "захищатиме" своє реноме, Кіпіані обзаведеться індульгенцією проти націоналістів. Якщо раніше націоналісти мали змогу критикувати Кіпіані за його висловлювання, публікації, погляди, підтримку тих чи інших діячів, то тепер Кіпіані апелюватиме до аргументу ад Медведчукум.

Для істориків найцікавіше інше. Це не монографія. Це не історико-художній есей а-ля Сергій Плохій. Це не роман. Це грубий збірник архівних документів. Який визнано замахом на честь і гідність. І ось тут найцікавіше: є архіви, у них - документи, а в них - певна інформація, що тим чи іншим чином суперечить "усталеним" уявленням про події й осіб. І ось вам, дорогі колеги, доказ того, як сприймається ця інформація відносно недавніх і не дуже міфологізованих подій. А як буде сприйматися архівна інформація стосовно Визвольних Змагань, міжвоєнного періоду, Карпатської України, Другої світової, де між собою конкурують радянські, польські, американські, бандерівські різко міфологізовані наративи?

К.Р.

Василий Мирянин: "Уния — благо, Хмельницкий — предатель!": Как греко-католики историю переписывают

Недавно мне попалась в руки книга западноукраинского писателя Владимира Ешкилева под названием «Уния». Сразу оговоримся, книга не о Брестской церковной унии 1596 года, а о политической Гадячской унии 1658 года, хотя церковная тематика там тоже затронута.

Из описания книги мы узнаем: «роман повествует об Иване Выговском и преданных надеждах украинской шляхты, которая надеялась на достойное место Украины-Руси в наиболее передовом из государств того времени - Речи Посполитой, о роли православной церкви в тех событиях, о катастрофе, случившейся с Гетманской державой после Конотопской битвы».

Богдан Хмельницкий описан в романе как уродливый («массивная челюсть», «хитрые татарские глаза» и лицо «кирпичного цвета»), истеричный и пошлый пьяница, постоянно ругающийся матом и отпускающий шуточки «ниже пояса».

Военные победы Хмельницкого, намекает автор, состоялись не столько благодаря таланту полководца, сколько благодаря татарской коннице и ... помощи демонических сил.

Бороться с польскими войсками Хмельницкому помогает молодая развратная ведьма из «секты каинитов», которая при помощи древнего оккультного ритуала вселила демона войны Ашуру в казацкого полковника Максима Кривоноса. Сам ритуал представляет собой процесс поедания (а точнее - слизывания) «ячменной саламахи» с трупа предыдущего носителя демона. После смерти Кривоноса одержимым демоническим духом становится.... кошевой отаман Иван Сирко, который периодически, наевшись отвара из какого-то наркотического вещества, погружается в демонический транс.

На этом фоне ключевые фигуры романа, глазами которых мы и наблюдаем все происходящее, - протестант Юрий Немирич и предатель Иван Выговский - показаны как рафинированные интеллигенты, то и дело изрекающие латинские сентенции и философские тезисы с использованием ссылок на «классиков». Именно эти люди, утверждает автор, несли Украине благо в виде «справедливой унии» с просвещенной Польшей, которую неблагодарная чернь отвергла.

Особую роль автор отводит православному духовенству. Иерусалимский патриарх Паисий (роль которого, по мнению автора, «недооценена») изображен как пришедший из «валашской дупы» (языком оригинала) проходимец-авантюрист, подстрекающий Хмельницкого и московского царя на крестовый поход против турок и поляков, попутно вытаскивая из "московитов" и украинцев деньги под видом сбора средств на Гроб Господень.

Ну и куда же современному украинскому роману без сцен сексуального характера, которыми творение Ешкилева буквально кишит. На страницах книги то и дело выскакивают «прутни» (так на современном украинском языке звучит название полового органа), описания оргий и сексуальных фантазий.

Назвать этот роман «историческим» язык не поворачивается. Последовательный сюжет с объяснением происходящего в нем отсутствует. Скорее это смесь суггестивных художественных рассказов, призванных выставить украинское православное казачество и духовенство в самом отвратительном виде и внушить к ним омерзение. Казачество в романе изображено как дикая, необразованная и вечно пьяная языческая сила. Вместо славных защитников Православия мы видим злых язычников, которые только прикидываются христианами, а на самом деле поклоняются древним языческим богам.

Подспудно читателям внушают следующие идеологические тезисы: казакам нужно было разорвать союз с Россией и перейти на сторону Речи Посполитой, чтобы создать унию трех народов - польского, литовского и украинского. При этом Ешкилев, конечно же, не углубляется в детали, чтобы не вызвать у читателей сомнения относительно «справедливости» и возможности этой унии.

Дело в том, что первоначальный Гадячский договор (1658), довольно привлекательный по содержанию, был в конечном счете отменен польской стороной под давлением «Святого Престола» и униатов. Поэтому, если кто-то и виноват в «зраджених надіях» украинской шляхты, то это далеко не украинский народ, который не принял рабскую унию, а Католическая церковь, о роли которой Ешкилев «скромно» умалчивает.