Дайджест

Збірник статей та матеріалів

пятница, 21 июля 2023 г.

Dmytro Honcharuk: Нарцисизм як творчий метод (Оксана Забужко, "Музей покинутих секретів")

Гей, а чи не зазіхнути б мені на святині та "дружину Цезаря, що поза підозрами"?

Є така собі дивакувата пані. Щось там навкололітературне пописує. Про книжки розмовляти не любить, навіть про власні, натомість любить перераховувати, на скільки мов переклали її "Польові дослідження українського сексу" (маю підозру, що винятково через епатажну назву), із апломбом менторським тоном розповідати, що вона, мовляв, видатна письменниця і у скількох країнах її "знають", що вона пише "довгими забужківськими реченнями" (собачею пісною без логічних звя'зків та з прогалинами замість підметів), і яка вона причудова і майстерна, і членкиня того-то і лауреат сього-то (голос Подревлянського у голові: "...статечна людина, депутат палати лордів"), і найчитаніший митець, і найдавніший патріот, і отциха української демократії, і поряд із Морісом Дрюоном "стоїть", і Шекспірові рими підказувала - така собі  жіноча версія сумнозвісного Понасєнкова. Так от, розповідає і розповідає, періодично вставляючи у мовлення фрази англійською із жахливою вимовою та жонглюючи розумними та модними "західноподібними" термінами, про правильне значення яких пані не завжди здогадується.

Але щось же ж там пише! Ну гаразд, думаю, почитаю, бо соромно не знати новітніх класиків!

Ну... за моєї студнтської юності ми приблизно так писали курсові роботи з зарубіжної літератури. Називалося "метод корови, що пісяє" - довго, каламутно та у різні боки. Все дуже по-школярськи, незграбно та відверто, по-фройдівськи волає про численні егоцентричні психологічні комплекси. Герої якісь мультяшні, зовсім не справжні, вихолощені та пласкі – притому не лише головні герої, а навіть і другорядні, як позитивні так і негативні – то не типажі живих людей, а якісь репрезентативні конструкти, картки таро що мають щось символізувати.

Порушені теми: морального та життєвого вибору, здатності зберегти внутрішню цілісність та вірність своїм мріям, патріотизму та елементарної порядності, виживання та самопожертви, навіть карми та кохання, чесності перед самим собою (ну тут Забужко топчеться постійно, можливо тому що самій їй це зовсім не вдається) – і все це нанизано на ґрунт мас медіа, сучасного мистецтва, конфлікту матеріального (гроші та влада) і ідеального (переконання та ідеологія).

Як на мене, найслабкішим місцем книжки Забужко є сама Забужко. Вона пише не просто автобіографічно – то нормально і легітимно, але у відношенні до власної персони вона повністю втрачає будь-який зв'язок з реальністю і нам залишається хіба що плавати в соплях псевдо-аутентичних мандрівок її головної героїні (якою завжди є сама Забужко от тільки майже без недоліків, дещо молодіша і звичайно неймовірна красуня, мабуть її реальність до задуму роману не пасують).

Проте дещо з автобіографічного було дійсно цікаве і не штучне – опис смерті подруги героїні від нещасного випадку, відчуття та думки що виникають одразу після події та ті що випливають пізніше та живуть ще роками, реакції оточення, спогади про спільне минуле, - в образі померлої художниці одразу вгадується Соломія Павличко, іноді здається аж занадто її реальна історія вписана в літературний формат.

Багато в романі йдеться про те, що ті, хто були справжні, чисті – в ті часи могли лише загинути, потерпати, втратити. А жити лишався лише той, хто здатен був обрати компроміс, успіх мав лише той, хто пішов на того чи іншого роду зраду – якщо не інших то як мінімум самого себе. Є там дещо і про печерну ідею, від якої аж тхне Альфредом Розенбергом та Густавом Лебоном - про відповідальність дітей за дії їхніх батьків та дідів. А ще тут багато оголтілого фемінізму та ледь завуальованої зневаги до чоловіків. І немало махрової пропаганди "правильних ідей", що нагадує "Как закалялась сталь" Островського чи писанину кондового радянського "літературоподібного" агітпропу на кшталт Всєволода Кочетова (олдфаги на кшталт мене згадають та пустять крізь напади нудоти ностальгічну сльозу) тільки навиворіт, зі зміною плюса на мінус. І невеличка купка мильнооперної мексиканщини у стилістиці вигуків із індійських фільмів про "ти мій брат! я твій сестра!" (Наприклад, у романі раптом виявляється, що Олена Довганівна - двоюрідна бабця коханого Дарини, Адріяна).

Я не розумію звідки та за рахунок чого та пані вигкулькнула. Літературного таланту - не дуже рясно, скажімо відверто. Нарцисична посередність із холеричним темпераментом. Я знаю з десяток сучасних українських письменників, що на десять голів вищі, але значно менше відомі. Завжди гадав, що для того, аби стати "письменником", однієї самозакоханості, некритичного самолюбування, безпідставного самовихваляння / самопіару, маячні месіанства та графоманської сверблячки не достатньо. Вочевидь, я вважав невірно... Коли вже в нас такі... майже "класики".

Пробачте заради Бога, якщо когось образив, зачепив естетичені почуття чи смаки. De gustibus non est disputandum, як то кажуть. Може комусь і подобається, може хтось і зрозуміє... а я не розумію, хоч ріжте. Не уявляю, хто у здоровому глузді оце "перекладатиме 20-ма мовами" і навіщо...

вторник, 12 апреля 2022 г.

Андрій Бондар: Саму свою "мисль" професор Грицак ніяк не дезавуює, не заперечить і за неї не вибачиться?

Не заради хайпу чи скандалу. Просто питаю. 

Скажіть, а після Маріуполя, Бучі та Харкова ви би далі змогли транслювати на весь світ у NYT мисль про те, що українці і росіяни відрізняються тільки політичною культурою, а все решта – мова, релігія та культура – в наших народів "відносно близькі"? 

А якщо не змогли би, то чому цю сформульовану перед різаниною в Бучі мисль професор Грицак ніяк не дезавуює, не заперечить і за неї не вибачиться? Чому ті, хто його так пристрасно захищав у коментарях від моїх незаслужених і ганебних нападок, нині мовчать? Ви досі згодні з ним, Іване, Аліно, Володю?

Не подумайте, що я зводжу якісь порахунки. Мені взагалі до медійної кар'єри історика Грицака паралельно. Я про здоровий глузд, інтелектуальну сміливість визнати помилки і пам'ять, трохи довшу, ніж в акваріумної рибки. До Бучі і після Бучі. До Маріуполя і під час Маріуполя. До Харкова і під час Харкова. Минуло не так багато часу. За цей час нарешті розверзлася видима прірва, яка мала би щось змінити у ваших головах, дорогі грицакісти. Чи не мала би? 

Я навіть до сумління тут не апелюю. Сумління – сфера непевна і вкрай сумнівна. Просто скажіть, чи й далі ви думаєте, що річ лише в "політичній культурі", а в усьому нас майже одне від одного не відрізнити?

понедельник, 4 апреля 2022 г.

Костянтин Рахно: Роль либералов в рашизации

Российские либералы несут основную ответственность за происходящее.

Они годами держались за леволиберальный катехизис со всеми возможными девиациями. И при этом позиционировали себя как западники, причём единственные возможные.

Этим отталкивая от себя нормальных людей - не леволиберальных, но вполне себе прозападных по культурным предпочтениям.

Они годами культивировали специфическую русофобию - презрение, ненависть, отвращение ко всему великорусскому, которое легко перерастало в славянофобию и украинофобию, например, в кубанофобию.

Это существование как "малого народа" неизбежно вело к отталкиванию нормальных людей. И одновременно притягивало элемент с убеждениями в духе леволиберального кумира Бродского.

Наконец, леволибералы помогли отряхнуть от нафталина и транслировать на образованную часть общества архаичные путинские антифашистские нарративы.

Без них "борьба с фашизмом" осталась бы достоянием ретрокоммунистических диплодоков.

Поэтому возникла целая плеяда либералов-путинцев - Познер, Масляков, Клейн, Шнирельман, Дюков.

воскресенье, 6 февраля 2022 г.

Костянтин Рахно: Вибори в Могилянці, які виборами не є, - це модель того, як буде виглядати в Україні демократичне правління лібералів

Києво-Могилянська академія, вірна подвійним стандартам демократії, вкотре продемонструвала, що "дуже хочеться, то можна".

Відкрите ж суспільство! Якщо дуже потрібно, то скринька з бюлетенями може бути відкрито винесена, а потім відкрито з'явиться знову. Головне, щоб число папірців збігалося. А якщо Міністерству освіти й науки не сподобається такий толерантний прийом, то в дію вступлять мітингуючі ліберальні студенти, які хочуть саме такого ректора, як потрібно. 

Нагадаю, що ректор - це той самий Сергій Квіт, який свого часу підтримав надумані звинувачення та заднім числом, на пару з ліваком Мелешевичем, звільнив з роботи нині покійного науковця-патріота Олексія Курінного: "Як з’ясувалося, контракт з ним ще раніше не був продовжений, тому він надалі не буде в нас працювати".  Оголосивши, що він "фактично вже не є нашим викладачем". Молодий науковець з написаною дисертацією та багатьма науковими публікаціями завинив перед вузом хіба що тим, що публічно покритикував шанованого там українофоба Ярослава Грицака за вимогу забути про Голодомор, і це виявилося цілком справедливим згодом, під час подій минулого року, коли Грицак разом з українофобами Єфіменком та Галушком взяв участь в атаці на Музей Голодомору. 

Одним зі звинувачень Квіта на адресу Олексія Вікторовича було те, що на його захист до університету "з’явилася його група підтримки". Тоді Квіт репетував, що "університет – це автономна інституція, де кожен може самореалізовуватися, не зачіпаючи гідність та інтереси інших. Давайте цінувати свій університет, а не використовувати його". Виявляється, що коли дуже кортить влади, то можна й університет ліберальненько використати, і групу підтримки зі студентського ресурсу вивести...

А якщо масштабніше, то вибори в Могилянці, які виборами не є, - це модель того, як буде виглядати в Україні демократичне правління лібералів. Неважливо, хто, скільки й за кого проголосував, важливо, що перемагатимуть завжди визначені заздалегідь ліберали. І коли треба, законність діяти не буде.

четверг, 20 января 2022 г.

Олег Однороженко: Подолати Грицака

Ярослав Грицак не любить української історії. А разом із тим не любить і українців. Які дитячі образи, комплекси чи травми стали тому причиною важко сказати, але думаю це була б цікава тема для дослідження когось з істориків, хто спеціалізується в жанрі змалювання психологічних портретів відомих, і не дуже, діячів. Ця нелюбов річ давно відома, принаймні від ранніх 90-х, тож рефлексії Володимира Вятровича, щодо останньої книги Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України», є радше черговою констатацією цієї прикрої обставини.

Глобальна задача Ярослава Грицака як експерта полягає в тому аби зобразити українську історію максимально нікчемною, ганебною і злочинною, а самих українців – як дурнуватих дикунів і нездар. Звідси й всі ці численні «метафори», якими так обурюється Вятрович. Адже простим викладом подій і фактів, навіть з відповідними інтерпретаціями та акцентами, не можна досягти бажаного для Грицака ефекту. А так, звичайно, можна дати яскравий художній образ, як Клим Савур, зійшовши на Еверест, спостерігає за спаленням сотень польських сіл на Волині. І піди потім спростовуй безпідставність цих фантазій. Спростувати то їх не важко, тільки хто це візьме до уваги?

Це як із визнанням Голодомору геноцидом у Німеччині. Скандальні заяви Грицака українські історики та дипломати спростували миттю, але в сухому залишку в свідомості німецьких парламентарів лишилися тільки гучні «експертні» «метафори» цілого співголови німецько-української комісії істориків Ярослава Грицака. Що й зумовили невтішні для України результати.

Грицакові тези про «народження» української нації щойно в 1914 році, «погромницький» характер Української революції, «шкідливість» українізації («Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане»), чи заклики до «українсько-українського примирення», дивними є лише на перший погляд. Все стає на свої місця коли подивитися на джерело цих «наративів» - про «Ленина придумавшего Украину», «петлюровско-бандеровских головорезов», «адин-народ» та «гражданскую вайну на Донбасе». Надзавдання Грицака, за великим рахунком, те ж саме що й Кремля – позбавити українців власної ідентичності, передусім через забуття власної історії та мови, з тим щоб перетворити на піддатливий матеріал для реалізації новітніх імперських проектів – СССР-2.0 чи ЄС-ССР, байдуже.

Вся ця «Грицакова шкільна наука» звісно лише пропагандиська лірика. А от що привернуло мою увагу суто концептуально, так це спроба Ярослава Грицака «вписати історію України в загальносвітовий контекст». Бажання, що й говорити, похвальне. Цілком узгоджується з сучасними тенденціями західної історіографії. Проблема лише в тому, що для Грицака, як і для багатьох його колег із «цеху «українських» істориків» це «слідування тенденціям» не більше ніж карго-культ. Грицак і його колеги-«цеховики» не бажають, чи взагалі не спроможні, критично осмислити ці напрацювання, воліючи тупо їх мавпувати, безнастанно посилаючись на «досягнуті в західній науці консенсуси» та «давно закриті питання».

Тож Грицакова методика «вписування в глобальний контекст» проста як двері. Взяти якусь справді значиму для світової історії подію та штучно й неоковирно прив’язати її до української історії. Звичайно ж відкриття Америки Колумбом мало вплив на Україну, як і на весь світ зрештою, але воно очевидно таки не мало жодного стосунку до утворення козацтва. Все це замість того аби простежити справжні впливи на історію України подій в сусідніх і віддаленіших країнах.

Рецензії не зовсім мій жанр, але думаю останню книгу Ярослава Грицака я таки візьмуся препарувати з максимальною прискіпливістю. Бо, по-перше – Ярослав Йосипович надто довго отруює своїми деструктивними «метафорами» український інформпростір та спокушає «малих сих». А по-друге – його опуси аж надто зручна «груша» для інтелектуальних тренувань, значно зручніша ніж свого часу була книга Ігора Ситого.

воскресенье, 16 января 2022 г.

Володимир Вятрович: Чи потрібно долати українське минуле?

 Нотатки на берегах книги Ярослава Грицака “Подолати минуле: глобальна історія України”. 

Написати нині оригінальну узагальнюючу історію України, яка б не нагадувала шкільний підручник, важко. Для цього потрібно обрати незвичний кут зору, застосувати нову оптику. Ярослав Грицак спробував зробити це. 

Для розгляду минулого він обрав, як пише сам, «свій улюблений інструмент — телескоп”, і його книга стала цікавою спробою розглянути українську історію з перспективи світової. Підхід оригінальний, давно очікуваний і важливий як для українців, щоб розуміти своє минуле як частину минулого світу, так і для інших націй, для яких наша історія досі є білою плямою.

Очікувану для узагальнюючої історії структуру, в якій кожен розділ розповідає про окремі періоди минулого (Русь, козацтво, ХІХ ст, світові війни) доповнено нехронологічними міжрозділами. Саме ці тексти, які, по суті, є самодостатніми есе (наприклад, про історію української пісні чи українського хліба) — найцікавіші для мене  частини книги.

Натомість головний наратив викликає чимало зауваг і запитань. 

Почну відразу з головного: чи вдалося авторові реалізувати амбітне завдання написати «глобальну історію України»? 

Місцями він справді вміло вписує українське минуле у світовий контекст (особливо, коли йдеться про події, знайомі автору як фахівцю з історії 19-20 століть), але часом «глобалізація» обертається в невдалі спроби «натягнути» історію України на світову. Від цього втрачається глибина аналізу, головний наратив історії України стає плитким і поверховим. Окремі тези (на кшталт впливу відкриття Америки на створення українського козацтва) звучать оригінально, але непереконливо.

Загалом в тексті книги багато оригінальних гострих тез, здатних радше викликати інформаційний ажіотаж, ніж наблизити до розуміння минулого.

Часом, вмонтовані у загальний наратив, вони руйнують його цілісність і схожі радше на (само)цитати чи короткі дописи у соціальних мережах. Більшість з них видавець повторює, виділяючи великим шрифтом, чим ще більше підсилюється враження цитатника. Деякі з цих фраз відомі читачам публіцистичних статей та інтерв’ю Грицака. 

Наприклад, часто повторювана ним і суперечлива теза: «історична пам’ять має таке саме відношення до справжньої історії, як наркотик до ліків — вона дає відчуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу». Висловивши (точніше вчергове повторивши її,) автор жодним чином не намагається пояснити чи обґрунтувати, просто веде розповідь далі далі.

Сам Грицак називає такі тези метафорами і твердить, що вони для історика «те саме, що формули для математика, фізика чи хіміка:  дозволяють замінити довгі пояснення короткими формулюваннями». Дивний інструмент для дослідника реального минулого, якщо зважити, що метафора — це художній засіб, який полягає у перенесенні ознак одного предмета чи явища на інший на основі їхньої схожості.

Саме надмірне використання цього інструмента і завдало найбільше шкоди тексту. Іноді захоплення метафорами заводить автора надто далеко від опису минулого, аж у світ фантазій. Наведу приклад красивої метафори в тексті, який  демонструє надто вільне поводження з історією. Приклад, який безпосередньо стосується теми, якою я багато років займаюся як історик: польсько-український конфлікт в роки Другої світової війни. 

«У ніч на неділю 11 липня 1943 року загони УПА напали одночасно на кілька десятків польських сіл. Серед тих, хто дав наказ провести каральну акцію, був повстанський командир Клим Савур (Дмитро Клячківський). Стоячи на високій могилі у ніч акції, він спостерігав із задоволенням — як писав у своїх спогадах один з націоналістів — за загравою пожеж, у яких горіли навколишні польські села».

Гіпотеза про кілька десятків (в деяких роботах — понад сотню) знищених 11 липня 1943 польських сіл не знаходить жодного підтвердження в джерелах. За польськими, українськими та совєтським джерелами тоді справді мала місце антипольська акція, яка охопила кільканадцять (тобто до 20) населених пунктів (сіл та хуторів). Натомість перебільшена польськими істориками кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, "генеральний антипольський наступ", який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки.

Але це ще не вся «метафоричність» опису події. 

Яскравий образ Клима Савура, який “спостерігає з високої могили за палаючими селами” — вигаданий. 

По-перше тому, що немає жодних спогадів «одного з націоналістів», де б мало про це йтися. По-друге, навряд чи є на Волині якась висока могила, з якої видно кілька десятків сіл. По-третє, не спалювали тоді польських сіл, які піддавалися атакам, щоб не привертати уваги німців чи совєтських партизан. Згадане автором в наступному реченні село Порицьк (і більшість інших) атакували зранку, і сам Грицак пише, що це сталося під час недільної церковної служби.

Чимало інших яскравих тез, гіпербол та метафор в книзі, теж не допомагають зрозуміти минуле, а радше заплутують вдумливого читача.

Ще кілька прикладів. 

«Якби нації мали паспорти, то в українському під датою народження писало би «1914». Гарно, яскраво, але заперечує усе сказане в попередніх розділах про шлях становлення модерної української нації (паралельний до шляху інших націй), який тривав принаймні з ХІХ століття. 

«Це не означає, що української нації не було, — намагається пом’якшити сказне Грицак, — вона існувала, але лише в уяві кількох десятків, у кращому разі — сотні тисяч мешканців української території, які вважали себе українцями. Решта з майже тридцяти мільйонів потенційних українців були переважно селянами». 

А звідки такі підрахунки? А чи можна не вважати українцями селян, в яких портрет Шевченка висів під рушниками поруч з іконами? А тисячі селян, які ставали активістами українських організацій (спортивних, просвітницьких, господарських) до 1914-го? 

А ті, які в 1914-му зголосилися в лави Українських січових стрільців, — стали українцями якраз напередодні? А український національний рух до 1914 року, з якими змушені були рахуватися в Російській та Австро-Угорській імперіях, з яким гостро конкурував польський національний рух, міг існувати швидше, ніж «народилася нація в 1914-му»? А численні громадські організації, політичні партії, серед яких вже бути ті, що чітко вимагали незалежності України, теж діяли в період «до народження нації»?

«Погроми визначають характер української національної революції», — пише Ярослав Грицак про події 1917-1921. Звісно, погроми мали місце на українських теренах (які входили в так звану «межу осілості» єврейського населення), але говорити, що вони визначали характер української революції — це твердити, що вони були однією з цілей цієї революції. 

А вже на наступній сторінці Грицак сам зазначає: «Насправді, Петлюра та інші лідери УНР не провокували погромів. Навпаки: вони створювали спеціальні комісії для виявлення та покарання погромників. Проблема полягала в тому, що командування УНР не мало реального впливу на селянських повстанців». Тоді чому визначальною рисою української революції (по суті єдиною, бо інших в тексті немає) названо саме погроми?

«Українське село ніколи не жило так добре, як в 1920-ті». Це про штучний голод 1921-1923, про придушення чекістами повстанських рухів на селі, яке тривало до середини 1920-тих, чи про початок колективізації з 1928 року?

«Молодими націоналістам залежало на тому, щоб загнати все українське життя у підпілля, а там у підпіллі вони автоматично стануть головною українською політичною силою». Та ні, це не молоді націоналісти заганяли українське життя у підпілля. У них не було таких цілей (вони готувалися до революції, а не підпілля), ані ресурсів. Це робила окупаційна польська влада, яка скорочувала можливості для легального українського життя, з метою його поступової ліквідації. 

Таємний український університет постав не через бажання українців таємно навчатися, в через заборону влади створювати український університет. Навіть творці ОУН в 1929 році розглядали можливість створення організації як легальної політичної  партії, але репресії поховали цей план.

Тези, чи то пак метафори, які стосуються сучасності не менш контроверсійні. 

«Боротьба між Заходом та Сходом нагадує боротьбу між шекспірівськими Монтеккі та Капулетті. Вона триватиме доти, поки україномовний Ромео не покохає російськомовну Джульєту». Красиво, романтично, але надто далеко від того, що відбувається в країні, де далеко не конфлікт між російськомовним Сходом (він справді виключно російськомовний?) і україномовним Заходом є визначальним. Загалом явно перебільшена теза про внутрішнє протистояння Сходу і Заходу, швидше нагадує публіцистику початку 2000, ніж спробу зваженого аналізу.

«Поки (і якщо) станеться українсько-російське примирення, українцям важливо досягти українсько-українського примирення». Українське суспільство сповнене гарячими дискусіями, суперечками довкола минулого і майбутнього. Не варто бачити в них розкол, натомість — демократичне та плюралістичне суспільство. 

А слово “примирення” (навіть не порозуміння) стосується все ж подолання результатів конфліктів і воєн. Тож порівняння «українсько-українського примирення» з можливим (чи неможливим) російсько-українським примиренням, по суті, підносить внутрішні суперечки до рівня протистояння із зовнішньою агресією. 

Українсько-українське примирення було б потрібне у разі громадянської війни, яка існує лише в уяві російської пропаганди.

На противагу двом «крайнім» Українам, Грицак шукає середину, яка має стати основою для формування країни: «Третя Україна «золотої середини», ані Заходу, ані Сходу, але Центру, як географічного, так і політичного». 

І знаходить її втілення у … відверто проросійському публіцисті Михайлі Дубинянському. Не полінуйтеся ознайомтеся з його творчістю на сайті “Української правди”.

Актуалізація зусиль зі зміцнення української мови на думку Ярослава Грицака в кращому випадку марна, а то й шкідлива. 

«Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане… Загальна історична тенденція показує, що практика мовних заборон та репресій найнеуспішніша». 

Але чому йдеться лише про обмеження російської? Чому не про підтримку української мови з боку української держави? Чому не наведено успішних прикладів саме такої політики, наприклад, відродження чеської мови чи івриту? Врешті, а зміни в мовній ситуації в нашій країні за останні роки? Їх легко можна помітити, проаналізувавши соціологічні опитування 2014-2021 років. Натомість, Грицак використовує соціологію до 2015 року і констатує: «Нам треба навчитися жити з мовним питанням. Воно як хронічна хвороба, котра докучає, але від неї не вмирають». 

Не зрозуміло, що саме автор вважає хворобою. Не двомовність, бо її він описує як норму. Тоді спроби зміцнення української мови?

Закінчу тим, з чого, напевно, слід було почати відгук — з назви. 

Зв’язок між двома її частинами геть неочевидний і не стає таким навіть після прочитання книги. Незрозуміло, яким чином подолання минулого може розширити погляд на українське минуле чи, навпаки, глобалізація української історії допоможе подолати минуле. 

Загалом, чому минуле треба долати? Адже долають перешкоду, хворобу, щось, що заважає. Звісно в українському (як будь-якому іншому) у минулому є речі, від яких варто відмовитися заради руху в майбутнє. Але точно не варто долати усе минуле, адже воно є джерелом досвіду, корисного для руху вперед. 

Теза про потребу «подолання минулого» схожа на раніше озвучувану Грицаком пропозицію історичної амнезії як способу вирішення проблем сьогодення в Україні. При цьому Ярослав Грицак покликався на «успішний» досвід іспанського примирення, аж поки не став очевидним крах цієї політики навіть там.

«Якщо Україні вдасться колись подолати свою історію, то люди на зразок Омеляна Ковча займуть у пантеоні українських героїв найвище місце», — пише автор. 

Якщо б українці подолали свою історію, відкинули б її, то Омелян Ковч не просто не зайняв би жодного місця в жодному пантеоні, а зник би у цілковитому забутті. Бо подолання минулого не передбачає не лише жодних пантеонів, але й жодних героїв, яких залишають позаду як баласт.

суббота, 4 декабря 2021 г.

Костянтин Рахно: Щодо лібералістичних фальсифікацій Голодомору

Про 10, 5 мільйонів. Ситуація довкола організованої антиукраїнськими силами атаки на Національний музей Голодомору дуже показова в плані того, як легко нами всіма маніпулювати.

Саме тому поруч із пройдисвітами, мерзотниками, україножерами, навіть девіантними садистами опинилися в підписантах цілком нормальні, патріотичні люди. 

Хтось купився на "скривдили хорошого хлопця з движухи", у когось викликало обурення залучення людей з СБУ, хтось дійсно повірив, що на збільшенні кількості жертв наполягає ворожа держава, яка насправді Голодомор заперечує. І потім вона начебто те число спростує, наче вона має точні списки загиблих, тільки поки що не показує. Для когось виявилася найстрашнішою заява, що "завелика" кількість загиблих може дискредитувати...

 Чим дискредитувати, як дискредитувати, чому дискредитувати?

 Деякі з нормальних людей, які підписали відозву, цілком усвідомлюють, що їхні численні мертві не значаться в жодних документах і не входять в "політкоректні" 3, 5... Проте вони поряд із гендерно-небінарними дівчатками-сніжинками та ліберальними виродками, що зневажають їх і їхні дослідження...

воскресенье, 21 ноября 2021 г.

Костянтин Рахно: Малюнок смішний, але має чимало підтекстів

Перш за все той, що "демократична" влада роками знищує бібліотеки. Одні закриває, інші "оновлює". У процесі списування в макулатуру й радісного "оновлення" нечитабельним, одноденним у кращому разі сучукрлітом часто гинуть гарні видання. Може, й не завжди раритетні, не так, щоб зовсім унікальні, але цікаві, ошатні, справді дорогі читачам.

Другий той, що соросята під радісні оплески літніх нацдемів наполегливо виховують покоління українців, які не любитимуть читати, не мріятимуть про якусь книгу, не шкодуватимуть, утративши її. Ото ті, хто 1989 року ходив до школи, - ті читають. Ще читають.

А третій той, що завдяки спричиненому неукраїнським за духом і походженням сучукрлітом культурному розриву, книги типу Всеволода Нестайка є недосяжною величиною для олібераленого сьогодення. Їх дійсно читаєш усе життя, їх любиш, з ними неможливо розлучитися.

воскресенье, 14 февраля 2021 г.

Безплідність сучукрліту

Безплідність сучукрліту, який пишуть переважно неукраїномовні в побуті особи неукраїнського походження, виховані московськими літініститутами, проявилася в тому, що вони виявилися нездатними створити красиву романтичну історію з персонажами, якими б хотіли бути читачі, у яких би закохувалися в підлітковому віці, про зустріч із якими мріяли б.

Воно й не дивно. Всі вони копіюють російську перебудовну літературу, а хто шукає романтики у запліснявілих уже Єрофеєвих, Войновичів, Лімонових і решти Пьєцухів?

(с) К.Р.

пятница, 29 января 2021 г.

Скасування ліберастичного кривопису з потворними фемінітивами не має засмучувати патріотів

Скасування ліберастичного кривопису з потворними фемінітивами не має засмучувати патріотів.

Це була одна з тих диверсій, завдяки яким передвиборче гасло про мову було спотворено й знецінено. Бо укладався він за Інтернетними заявками громадян, яким праглося то того, то іншого, залежно від політичних настроїв і безграмотності, й, поряд із дрібним архаїзаторством, туди було поспіхом напхано всілякого непотрібного мотлоху й ускладнень. Такий собі компроміс: для антикварів - "Атени", для соросят - добровільно-примусові "членкині". Ми - вам, а ви - нам.

Кривопис не подобався ні східним українцям, ні  західним, багатьом мовознавцям і патріотичним діячам культури. Він просто напружував свідоме патріотичне суспільство отими "проєктами" й "історикинями", робив навіть гуманітаріїв малограмотними та допомагав зовнішнім і внутрішнім ворогам української мови закинути нам її неоформленість і постійну змінюваність. Гадаю, що остання небезпека особливий мала б остудити гарячі голови й примусити подумати, чи вартий "етер", ретельно перемішаний із ліберастичним новомовом, того, щоб ставити під удар і без того хиткі позиції української мови як такої.

Тому - любімо мову, плекаймо її й оберігаймо від нових правописів!!!

К.Р.

суббота, 9 января 2021 г.

Костянтин Рахно: Світ змінився і націоналісти старого призову не вміють дати собі з ним ради

Наше колоніальне минуле минулося вже давно. Зараз у нас наслідки не совєтчини, а кравчуківщини й кучмізму. Він ніс сліди попередньої, радянської, епохи, але ми вже залежимо від нього. Як бачите, сучасність уже важко міряти нацдемівськими категоріями кінця 1980-початку 1990-х.

Є нові виклики. Скажімо, той же Сорос є нерадянським і антирадянським. Але це не означає, що він є хорошим, проукраїнським, корисним і безпечним. Світ різко змінився. Змінився Захід, який ідеалізували рухівці початку 1990-х.

Змінилися суспільні проблеми

Скажімо, антирадянщиків Калинця з Шевчуком звуть "совками", бо вони не допустили вручення Шевченківської премії ліберальному українофобові Грабовичу. 

Антирадянщик Маринович преспокійно уживається з аспірантом Інституту марксизму-ленінізму Грицаком і бере на роботу комуніста Найема. 

Кіпіані є антирадянським і навіть паразитує на пам'яті Стуса. Але з цього не випливає, що він кращий за свого багаторічного візаві Медведчука. 

По Україні натицяли, не питаючись, чужих релігійних знаків, які, хоч і не радянські, ріднішими й приємнішими від того не стануть. 

Тобто проблемою є вже не совєтчина, а щось інше, нове, з чим націоналісти старого призову не вміють дати ради. Вони або лягають під ліволібералізм, вважаючи, що це і є обітованний Захід, або безпорадно усуваються з актуального життя.

среда, 9 декабря 2020 г.

Андрій Бондар: Поруч зі звичним незадоволенням українською літературою – в моду входить її принципове нерозуміння і небажання знати

Доходять до мене кола срачу про "Польові дослідження" Оксани Забужко... Срач – максимально кумедний і нічого, крім сміху, не викликає. Але це трохи недобрий сміх. Зверхній. Мені неодноразово перепадає в житті за зверхність і снобізм. (Уявляю, як непросто Оксані Забужко...) 

Не скажу, що мені дуже подобається захисна поза і повтори очевидних речей, але 20 жовтня 2013 року я написав текст, у якому максимально лапідарно висловився з приводу схожого закиду щодо того, що наша література "якась не така", як її собі намріяли народні маси або широ-о-окі читацькі середовища, яким що не напиши – все "якось не так", а "була б вона інша, то – огого! – і народні маси, і життя в нас було б іншими". 

Що ж змінилося за сім років? Практично нічого. З тією незначною поправкою, що – поруч зі звичним незадоволенням українською літературою – в моду входить її принципове нерозуміння і небажання знати. І все це додається до звичного режиму знецінення власної культури. Знецінити – це найлегше, що можна вчинити. Це не вимагає від реципієнта жодних зусиль і чомусь одразу виводить в дамки і приносить славу. Ще ніколи невігластво і потяг до знецінення не було настільки бадьорим і оптимістичним.

Ну, що ж. Нічого не вдієш. Жили ми й у гірші часи.

20 жовтня 2013 року:

Ще раз до критиків української літератури.

Вітольд Ґомбрович у "Заповіті" (Розмови з Домініком де Ру) пише:

"Знаєте, колись Толстой чи Бальзак могли писати більш-менш для всіх, але для сьогоднішнього літератора це майже неможливо, оскільки ми вже не маємо спільного світу, існує десять окремих світів, які видирають наших читачів. Як знайти мову, що промовляла би водночас до консерватора-католика, до невіруючого екзистенціаліста, до нормального "реаліста", до особи, свідомість якої переорана Гуссерлем або Фройдом, до особи, вразливість якої сформувалася сюрреалізмом? Різні реальності, інше бачення, інше відчування. І в цих найрізноманітніших панорамах дає собі вихід уся розмаїтість наших темпераментів. Минув час звичайного читання."

Це було сказано Ґомбровичем наприкінці 60-х років минулого століття. А тепер уявіть собі, яких масштабів і темпів набула атомізація суспільства за останні 40 з гаком років. І коли сонми критиків сучасної української літератури починають звичну пісню про те, що вона їм не цікава, що подавай їм "Алмазну сутру", "Чапаєва і Пустоту" і "Подорож до Ікстлану", знову повертаємося до речей елементарних.

Незадоволення українською літературою та постійні нарікання на неї особисто я чую десь так від року 1997. І десь від того самого часу переконаний, що

1. Український письменник не може відповісти на духовні запити більшості читачів і принести всім навколо культурну сатисфакцію. Як і будь-який інший письменник із будь-якої іншої літератури. Він може створити свій світ, який ви приймаєте або не приймаєте, читаєте і забуваєте або проходите повз нього, не читаючи.

2. Український письменник справді-таки не інженер ваших душ, не клоун, не еквілібрист і не мерчандайзер у супермаркеті, якщо це, звісно, не жанрова література з простими сюжетами. Вам справді ніхто і нічого не винен. Ви не маєте права нічого вимагати від письменників. Так само, як письменники не мають права очікувати чогось неймовірного від вас. Наприклад, що ви прийдете і купите їхні книжки, які ви й так здебільшого не купуєте.

3. Якщо ви приходите до тексту з готовими сподіваннями, які не збираєтеся змінювати, ви можете принаймні оцінити цей інший світ. Якщо цей світ вам байдужий і нецікавий, шукайте інші світи. Але не чекайте, що вам хтось створить ідеальний образ реальності, досконалий текст або панацею від усіх ваших проблем або травм, уже не кажучи про цілком зрозуміле споживацьке бажання розважитись.

4. Тексти не можуть сподобатись, коли у вас всі відповіді на питання вже є і ви маєте свої способи читацької розваги. Ви з іншого світу. Вам у принципі література не потрібна. Слава Богу, у вас завжди напохваті є "Алмазна сутра", "Чапаєв і Пустота" і "Подорож до Ікстлану". Ну, то що ж тут поганого? "Минув час звичайного читання" (с) Це сказав не я – Вітольд Ґомбрович 45 років тому.

5. Можливо, щось колись зміниться і ми колись зустрінемось. А не зустрінемось, то і не треба було.

вторник, 8 декабря 2020 г.

Костянтин Рахно: Є своєрідний мовчазний протест проти сучукрліту

Я не знаю, що за людина Мартин Якуб, він же Василь Шульга. Судячи з його освіти, гадаю, що ми з ним абсолютно конфронтаційних переконань. І мати його в друзях мені б не сподобалося.

Але він правий, коли каже, що недорікуваті сучукрлітератори не володіють українською мовою, підмінюючи довгими джойсівськими реченнями сюжет, зміст і образи персонажів. Він правий, коли каже, що сучукрписьменники не поважають читачів, не дають їм те, чого прагнуть читачі, й зверхньо до них ставляться.

Він говорить щиру правду, що сучукрлітератори, які переважно не є щирими українцями й вчилися здебільшого не в Україні, відучили людей читати українською. Бо до доби бубабукання й постпоступовства людина купувала книгу, не боячись, що це буде занудне напівсороміцьке вариво з висміюванням усього українського, глумом над усім людським, людяним, щирим, добрим, героїчним. Були книги сильніші, слабші, але, за винятком різних ідеологічних памфлетів, переважно читабельні. Сучукліт, наслідуючи російську перебудовну прозу, змішав ті жовчні памфлети з художньою літературою, спрямувавши свої знущання проти українства.

Є своєрідний мовчазний протест проти сучукрліту. Люди відверто гидують читати твори посивілих постмодерних соромітників. Їхній час минув. Читач шукає стару добру класику, фентезі, детективчик, любовний роман, що завгодно, тільки не чергові релаксації й псковіади. І фото з сучукркнигою 1990-х років у кошику для сміття буде дедалі більше...

суббота, 17 октября 2020 г.

Костянтин Рахно: Про "перехід на особистості"

 У пострадянській Україні критикувати не заведено. Не лише тому, що потім іще доведеться з критикованою людиною мати справу.

До критики ставляться несхвально. Це пережиток тих часів, коли публічна критика означала соціальне, а часто й фізичне знищення особи. Тому й вимагається: "Не переходьте на особистості!" Якщо ти когось критикуєш, то начебто це означає, що ти йому заздриш. Або він тебе (заслужено) поставив на місце, а ти йому (підло) мстишся. "Та хто такий, аби його/її критикувати?".

Небезпека полягає в тому, що формується певне коло тих, хто не підлягає критиці. Бо відомий. Бо належить до впливового літературного чи наукового угруповання. Бо має походження, що виводить його з-під критики автоматично. При цьому, ті ж угруповання, як і в критиковані ними "тоталітарні" часи, все ще розуміють критику як засіб знищення, тому, приймаючи молоду людину до своїх лав, у вигляді ініціації доручають їй відгукнутися нищівною рецензією на когось, чиї наукові погляди не поділяють вожаки, або хто просто не є сповідником їхньої ідеології. "Пов'язують кров'ю". Геть так само, як у кримінальних угрупованнях.

Як і чому злочинська посвята опинилася серед звичаїв наукових спільнот, це вже питання до біографів і соціологів...

пятница, 18 сентября 2020 г.

Костянтин Рахно: Сучукрліт і івано-франківский псевдо-"феномен"

 Свого часу я казав письменникові Степану Процюкові, що пригальмувало процес читання українською.

У 1980-х воно було масовим і невимушеним. Люди купували навіть невідомих українських авторів, не боячись, що книгу доведеться просто викинути. Слід віддати належне тогочасним редакторам і літпрацівникам: вони вимогливо й ретельно ставилися до того, що йшло в друк. І, за винятком відверто ідеологічної літератури, решта таки була доброю.

У книгу ховалися від сірих буднів, від пропаганди, від житейських негараздів.

Тріщина між читачем і літературою пішла на початку 1990-х, коли в літературний процес увірвався так званий сучукрліт, представлений іменами колишніх трудівників ідеологічного фронту вперемішку з суспільними маргіналами та недовченими випускниками московських літвузів, переважно з Західної України. Та молодь, яка вчилася в Москві, а не в Києві, захоплено переймала зухвалий перебудовний стиль Аксьонова, Єрофеєва, Лімонова й інших, хто саме був на піку слави, кого радісно друкували журнали від підліткових "Пионера" і "Мы" до "Юности", "Знамени", "Звезды" чи "Сельской молодежи". Водночас, навчаючись там, вони недоотримували знань про українську літературу, українську минувшину, українську духовність, які давав філфак Києва. Мову, звісно, теж не вчили. От і виходив такий собі П"єцух івано-франківського розливу - умовно україномовний, але відірваний від свого народу, комічненький, соромітненький, але принципово нездатний на щось більше.

Тим часом час ішов. Доки в Україні все ще бубабукали сучукрілітівці, часто вигукуючи, мов герой Басилашвілі: "П...рно! П...рно!", у Росії, що їх вивчила, відправили на брухт перебудовну прозу з усіма її прибамбасами. Ківінов, Семенова, Абдуллаєв і інші автори здобували прихильність читача жанрами фентезі, детективу, бойовика тощо. Вони відображали й осмислювали нову дійсність, відволікали від сумовитих реалій сьогодення, давали наснагу.

Із 1989 року сучукрліт так і не вибрався, прикрасивши сам себе титулами, нагородами й грантами. Читачеві вже не імпонували абсурдистські жарти, мовні ігрища та сороміцькість. Йому дедалі більше не кортіло глумитися над усім підряд. "Те, що на споді", перестало бути новим і захопливим. І так тріщина перетворилася на прірву. Сучасне українське стало синонімом текстів про, перепрошую, прутні - це слівце витяг з непозбутних нетрів напівпольського батярства хтось із письмак. Відкриваючи книгу, читач неминуче напорювався на "постмодерний" глум з усього українського, скалькований із перебудовного глуму з усього радянського. Зрозуміти, що тебе принижують, було неважко. Читач не знаходив у книзі того, що хотів, - ні етнічного затишку, ні захопливого порятунку від зашкарублої брутальності й банальності, ні віддушини від проблем. Замість цього ошаліло виплескувалися нечистоти, із реготом оголювалася (у випадку декого з того письменства й буквально) плоть потворності, якою сучукрліт милувався аж до прицмакування. 

І відтоді поява нормальних книг стала радше винятком із правила. А читач самоізолювався від літератури рідною мовою. Досить цікаво, що сучукрліт знайшов собі прихильників переважно серед тих, хто не є етнічними українцями. Але це вже інша історія...