Дайджест

Збірник статей та матеріалів

среда, 8 февраля 2017 г.

Андрій Мітовський: Ліві в УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті)

Як бачите, панове, рідко я сюди щось пишу, оскільки до фейсбуку ставлюся досить скептично і упереджено. Але пару слів скажу.

Я принципово не тримаю руку на пульсі нинішніх політичних і т.д. подій, і не плескаю в долоні від всіляких новітніх вітчизняних реформ. Не надто обходить мене і доля УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті). Але те, що його діяльність викликає страшне роздратування в усіляких ліваків з претензією на інтелектуальність (ну а претензія - то ще не значить наявність) - не може не радувати. Безумовно, вищевказані ліваки страшенно сердяться, що дана інституція проводить політику національного нарративу (хоча я б на місці цієї інституції проводив би її куди різкіше і жорсткіше). "Наша національна історична наука - гальмо модерної світової",  - всіляко белькотять вони. Не дивно: саме поняття "національна" ріже їм вуха, бо ж нація для них - не більше, ніж так званий конструкт (так само, як конструктом стала стать, походження і т.д.). Взагалі, характерно, що ліваки воліють будь-що віднести до "соціального конструкту", який існує в їх схибленій підсвідомості.

Але повернемося до УІНП. Точніше до однієї благенької статеєчки, яку я мав щастя прочитати нині. http://ukraine.politicalcritique.org/2017/02/bez-zhinok-i-robitnikiv . В ній автор теж перелякано белькоче про такий нелюбий йому "домодерний неоконсерватизм", про те, що "феміністок і робітничі рухи" (фактично - всяке ліволіберальне ліваччя, яке і до робітника як такого відношення не має) витісняють на периферію. 

Найбільш б"є своїм маразмом і викликає регіт наступна цитата: "У межах цього проекту національність є тотальною ідентичністю, що виключає усі інші. Він ставить перед громадянами хибні дилеми: або Ти українець, або робітник (соціал-демократ, анархіст, автономний націоналіст тощо); або Ти українка, або феміністка; або Ти любиш гетьмана Скоропадського, або Ти не українець.". Авторові, котрий живе в світі своїх соціальноконструктивних фантазій, невтямки, що національність дійсно є ідентичністю. І дилеми не хибні. Дійсно: або ти українець, або ти денаціоналізована лівувата істота без роду племені, або українка - або "гендерне чудо". Про повагу і любов до Гетьмана я мовчу - був би він при владі, то подібні автори вбиральні б вилкою чистити, а не пхалися в "публічні інтелектуали" (звучить куди гірше, ніж "публічна жінка").

Ну, це так, думки вслух. Чому на фейсбуці, який я не люблю? А щоб побільше прочитало тих, кого дані мої думки і розлютять. Хоча навряд чи вони і почитають - ніколи. Треба ж встигнути за грантами, бовтаючись по фондах, як продукт життєдіяльності в ополонці.

воскресенье, 17 июля 2016 г.

Перейменувати!

До речі, а чому б не перейменувати Український католицький університет в Український комуністичний університет?

В ціннісному плані ‪УКУ‬ рухається у бік неомарксизму (у мене є великі сумніви щодо того, що щось завадить цьому дрейфу). Отож, заклад і далі називався б “на три літери”, але назва більше відповідала б сутності.

Так само, до речі, можна було б Могилянку перейменувати в Києво-марксистську академію, паралельно перепрофілювавши ЦВК у окремий факультет (приміром “факультет порнографії і класової боротьби”).

(с) Ігор Загребельний

вторник, 21 июня 2016 г.

Олег Янченко: Про Прохаська та Андруховича

Звісно ж, сперечатися з мудаком - справа невдячна (див. http://zbruc.eu/node/52805).

Лишень зазначу, що такі як-от Прохасько та Андрухович, нащадки дрібної галицької буржуазії та галицької лже-шляхти, рекрутованої Габсбургами з уніатських попів та поповичів, були, є та будуть довершеним зразком " дрібної людини", якщо й не фізично, то принаймні - душевно. 

Дрібна душа ніколи не зрозуміє того, що людина не є вінцем творення і що людину у собі треба подолати задля наближення до крижаної раси вищих істот. Саме через це галицькі ліберали урівняли фашизм із жидобільшовизмом, саме через це письменники-імпотенти Тарас Прохасько та Юрій Андрухович виступають за капитуляцію та здачу Донбаса...


понедельник, 8 февраля 2016 г.

Володимир Шелухін: Чому інтелектуали та праворадикали проти Дмитра Донцова? Замість дискусії

Коли раціональні арґументи не цікавлять опонентів, яким ідеться лише про ідеологічну боротьбу, а не наукові дослідження, на допомогу приходить гумор. У своєму памфлеті, котрий слугує «замість дискусії», Володимир Шелухін імітує стиль наклепів на Григорія Грабовича (George G. Grabowicz), а водночас звертає увагу на справжні вислови «націонал-телеграфіста» Донцова про українців та українських письменників. 

Донцов послідовно та цілеспрямовано спотворює зміст української національної ідеї, вульгарно знущається з її святощів, нав’язуючи українцям стратегію малоросійщини та другосортності.

Нещодавно на сторінках української та закордонної преси, у радіо та на телебаченні, зверненнях до комітетів і підкомітетів, на Інтернет-ресурсах і нібито навіть у космосі розгорнулася гостра дискусія з приводу висунення на Шевченківську премію праць такого собі Джорджа (Григорія) Грабовича, псевдонауковця і шкідника-космополіта. Серед тих, хто потайки підтримує таку кандидатуру – прихильники спадку Дмитра Донцова, інколи об’єднані центром його імені у Дрогобичі. Глибока, виважена й добре аргументована дискусія щодо майбутнього Шевченківської премії та шевченкознавства загалом, до котрої долучилися автори кшталту панів Петра Іванишина та Олексія Вертія, тим не менше зазнала профанації. Тому нагально необхідним є дотичне обговорення наукового та ідейного доробку самого Дмитра Донцова. Адже ще й сьогодні не бракує «інтелектуалів», котрі розглядають українську національну ідею за тло для власної нездорової та надмірно амбіційної самозакоханості. Коріння таких спеціалістів із «наукового націоналізму», звісно, ростуть від Дмитра Донцова, якого в зазначену дискусію намагаються залучити в якості авторитету, хоча його творчість до сьогодні обурює багатьох інтелектуалів та праворадикалів.

У чому ж тут справа? На чиєму боці істина: інтелектуалів та праворадикалів, чи прихильників Д. Донцова?

Традиція, честь, гідність та пошук істини

Так, скажімо, у своїй статті «Симон Петлюра» Д. Донцов зазначав:

среда, 3 февраля 2016 г.

Євген Баран: Геть лібералів-рецидивістів з українського літературознавства!

Оці перманентні нападки на українську культуру; оці постійні звинувачення її в селянськости, хуторянстві; оце постійне намагання принизити творців української культури (насамперед, Шевченка, Франка і Лесі Українки) з боку окремих наукових сил і літературних лібералів-рецидивістів є цілеспрямованою спробою розхитати залишки національної традиції, яка ще здатна чинити опір глобалізаційному нівелюванню душ. Це нахабне, цинічне відробляння "замовлення", прикрите маскою "свободи слова", за якою порожні обличчя і мертві душі...

четверг, 7 января 2016 г.

Петро Іванишин: Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби і жертви

Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
                               Ліна Костенко


На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху “антикультури”, котрий пишно зріс під шум боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами – антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо – міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до насущних українських питань політика “держави Україна”, а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як “десакралізація” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як “політичне антиукраїнське літературознавство” й зазначає наступне: “Ударів найбільше падає на Т.Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О.Забужко, якийсь герострат О.Бузина (на вульгарному рівні), Б.Сушинський та ін. Побивається М.Коцюбинський й український модернізм ([у дослідженнях] С.Павличко), Леся Українка, О.Кобилянська, І.Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. – Авт.), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України” (“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”). Додамо, війна, базована передусім на західних цінностях ліберальної демократії, передусім деструктивних ідеях постмодернізму.

Не став винятком у цьому антикультурному процесі й такий різновид культури та мистецтва, як художня література. Якщо культура, на думку більшості філософів, це комплекс національно-духовних цінностей, то, відповідно, антикультура – це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних. Якщо культура творить людину (як національну особистість), культивуючи людяність, то антикультура людину вбиває, нівелюючи категорію людяного. Це, на жаль, прямо стосується більшої частини новітньої письмової продукції, котра урочисто проголошує себе “сучасною українською літературою”, однак насправді, як видається, є її протилежністю. Головним новітнім методом створення цієї так званої літератури став запозичений із Заходу постмодернізм. Той постмодернізм, який об’єктивні дослідники вже давно охарактеризували як політичну настанову у сфері культури, як фетишизацію лібералізму (С.Квіт). Складовими постмодерної творчості – епохи “неоцинізму”, за Л.Костенко, – стають імітація, гіпертрофована цитаність, постійна іронія (але переважно чомусь лише над традиційними вартостями), руйнування етичних, естетичних, релігійних тощо норм, вульгарність, агресивність, попса, блатняк, необмежений егоїзм, запрограмований еклектизм, утвердження релятивізму, оспівування німфоманії, сексуальних патологій, порнографії, насильства, наркоманії та ін. Усе це витворює, за влучним висловом молодого критика Дмитра Дроздовського, “антиестетику пристосуванства” чи “антилітературу українського постмодерну”, міцно базовану на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму. Колоніальну літературу схожого антинаціонального типу, хоча із іншим ідеологічним знаком, утверджувала у сфері красного письменства комуністична партія СРСР за допомогою іншого політичного методу – соцреалізму.

воскресенье, 15 февраля 2015 г.

Ігор Загребельний: Новинки від міносвіти, або Як перетинаються інтереси культурних марксистів та культурних сталіністів

Бажання Міністерства освіти і науки скасувати обов’язкове вивчення в українських вузах циклу гуманітарних наук викликало осуд з боку багатьох середовищ. Доволі сумнівними є аргументи викладачів, котрі керуються виключно приватними інтересами і переймаються лише тим, що з відміною від обов’язкових предметів у них суттєво зменшиться кількість годин або ж вони узагалі втратять роботу (на мою думку, є необхідним радикальне зменшення кількості вузів та студентів з метою адаптації до ринку праці і повернення вищій освіті елітарного статусу; подібні зміни неодмінно призведуть до звільнень викладачів, одначе інакшого шляху оптимізації вищої школи не існує). Натомість цілком справедливим є занепокоєння патріотично налаштованих інтелектуалів та ширших кіл громадськості щодо суспільно-політичних наслідків освітніх реформ.

Найбільших побоювань викликає скасування обов’язкового курсу історії України.  Безперечно, цей курс не вирішує проблем патріотичного виховання кардинальним чином. Ба більше, саме по собі викладання вітчизняної історії в університетах, м’яко кажучи, далеке від ідеалу (методологічно-світоглядні, аксіологічні недоліки курсу, аналогічні світоглядні проблеми викладачів включно з відверто або приховано антиукраїнськими поглядами). Проте університетський курс історії хоч якось компенсує відсутність всезагальної системи патріотичного виховання молоді. Викладання історії у вищій та середній школах попри ряд недоліків відіграло чималу роль у процесі національного відродження українського суспільства (це особливо помітно зараз, на тлі військово-політичного протистояння з Москвою).

Щодо філософії, то тут питання набагато складніше. З одного боку, загальний короткий курс філософії для всіх – це страшенна профанація самого поняття філософії. Неважко зрозуміти Мераба Мамардашвілі, який відкидав обов’язкове вивчення філософії «технарями». З іншого боку, навіть короткий курс історії філософії і навіть за умов його далеко не досконалого викладу здатний розширити межі свідомості хоч якомусь відсотку студентства. В цій системі координат філософія (нехай і профанована) слугує протиотрутою проти калькуляційного мислення сьогодення. Навіть якщо із сотні слухачів курс філософії змусить задуматися над фундаментальними проблемами одного-двох студентів, цей курс не марний. Інша проблема – на українські кафедри філософії на зміну носіям «постдіамату» приходить все більше число епігонів принесених із Заходу деструктивних ідей (постмодернізм, різні варіації гендерної ідеології і т.п.).

среда, 19 июня 2013 г.

Гомо-соціалісти з "Могилянки"


Гомо-соціалісти з "Могилянки" вважають Ірину Фаріон псевдо-науковцем, а презентація її книги “Мовна норма: знищення, пошук, віднова” є "пропагандою ксенофобських ідей у стінах університету та перетворення його на центр мракобісся".
Тому вони мають 19 червня о 17.00 протидіяти заходу усіма доступними законними методами.
Ну-ну. Подивимося.

среда, 29 мая 2013 г.

Про українську вищу освіту

"Викладач має безапеляційно погоджуватися на нелюдське навантаження в обсязі 900 годин, розуміючи, що доведеться вибирати: або не готуватися до занять, або забути про наукову роботу. ...вибори на заміщення вакантних посад проводять за якимись дивними критеріями. Ніхто не враховує, скільки студентів добровільно записується на курси до того чи іншого викладача. Не враховується, як правило, його науковий доробок. І взагалі ніхто не бере до уваги, наскільки кандидат є інтегрованим у світову науку, наскільки знайомий він із сучасними досягненнями у своїй професійній сфері. Реальність, на жаль, є сумною. Викладачі українських університетів, як правило, не володіють іноземними мовами, не бувають на міжнародних наукових конференціях, не знають комп'ютера, є просто неконкурентоспроможними на світовому науковому і освітньому ринку. Та що говорити, вони роками не бувають у бібліотеці. Єдине, що рятує цю систему від повного банкрутства, – це її закритість. Закритість означає захищеність системи масою бюрократичних приписів. Це продовжує їй на якийсь час життя. Створює видимість університету, де більшість імітує: одні, що викладають, а інші – що вчаться. Закритість – єдиний порятунок для цієї системи. Якщо раптово відкрити її, то вона не витримає конкуренції. Таким чином, і перевіряльники, і ті, кого перевіряють, прекрасно розуміють, про що йдеться, що насправді вони – сіамські близнюки. Більшість викладачів теперішніх університетів розуміє, що автономія і відкритість – це смерть системи, а перевіряльники бачаться єдиними її рятівниками..."
Ще одна стаття про українську вищу освіту. Не полінуйтесь прочитати її докінця, і вам відкриються нові грані цього колоса на глиняних ногах.
http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?do_nas_priyihav_revizor&objectId=1282859

вторник, 5 февраля 2013 г.

Андрій Бондар: Про "могилянця"

У нас кажуть "я - могила", коли хочуть переконати, що нікому не розкажуть вашу таємницю.

У нас кажуть "я - могилянець", коли хочуть розказати те, що варто тримати в таємниці.

четверг, 10 января 2013 г.

Відкритий лист до Др. В. Кравченка – директора Канадського Інституту Українських Студій

Відкритий лист до Др. В. Кравченка – директора Канадського Інституту Українських Студій

1 січня 2013 р.


Шановний Пане Директоре!

Майже рік, я застановлявся над тим, чи доцільно мені писати цього відкритого листа до Дирекції КІУС в болючій справі, яка не лише оплямлює наклепами мене особисто, але є одночасно образою українській громаді в Канаді та зневажає український народ, провокативно оплямлюючи його національно-визвольну боротьбу перед, підчас та після Другої Світової Війни.

Вирішив таки його написати до Вас, новообраного Директора КІУС, бо совість та людська гідність не дозволяють мені мовчати, коли провідний член КІУС, в особі Проф. Джона Химки, оплямлює моє ім’я безсовісним наклепом в проявах антисемітизму та приналежності до антисемітської конспірації принижувати трагічний Голокост єврейського народу в порівнянні до Голодомору-Ґеноциду 1932-1933 рр. в Україні.

Також, мені не дозволяє мовчати моя відповідальність стати в обороні честі та доброго імені української громади в Канаді, зокрема, її третьої хвилі політичної імміграції, та українського народу, в службі яких я віддав ціле своє життя.

Мова йде про англомовну статтю Проф. Химки, яка появилась у вересні 2011 р. у електронному форматі під заголовком “Myths of National Consolidation, the Holodomor and the Holocaust: A Response to Roman Serbyn” < http://ukraineanalysis.wordpress.com /2011/09/> .

четверг, 6 сентября 2012 г.

Квітка Польова: Про «антисемітизм» Донцова

Про «антисемітизм» Донцова пишуть не об’єктивні історики й політологи, а лише т.зв. «радикальні ліберали», до речі, міцно згруповані саме у Львові, під крилом УКУ (М.Маринович, Я.Грицак, О.Зайцев та ін.) і цим заблоковані від критики (бо хто ж наважиться критикувати людей, які співпрацюють із Церквою?) Їхньою метою є прищепити українському суспільству крайні форми космополітичного мислення, бо це відкриває перед ними широку дорогу в мондіалістський західний світ. Своєрідною «перепусткою» до цього світу є регулярна боротьба з «антисемітизмом» (навіть тоді, коли реально того антисемітизму, як в Україні, нема).

пятница, 31 августа 2012 г.

Богдан Червак: Тенденції в сучасних дослідженнях історії ОУН

Останнім часом у деяких експертних середовищах з’явилася мода на дослідження з історії ОУН у контексті використання нею тих чи інших форм ідеології нацизму чи фашизму. У даному випадку йдеться не стільки про патологічних русофілів і закостенілих українофобів, як про начебто рафінованих патріотів-істориків, які стоять на «об’єктивних позиціях». Географічно такі експертні середовища, як правило, розташовані на Західній Україні, що мало б надавати їхнім «історичним відкриттям» більшої переконаності, зокрема щодо висновку, мовляв, ОУН, а отже український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни, був близький до італійського фашизму й німецького нацизму.
http://incognita.day.kiev.ua/nepravda-obyektivnix-doslidnikiv.html
 

четверг, 5 июля 2012 г.

Анафема Ярославу Грицаку

Галичайник. Лембержець. Лібераст.
Інколи може написати щось цікаве.
Один з небагатьох, хто пам"ятає про участь донбащуцького робітничого руху у демонтажі СРСР.
Може гарно переоповісти історичний анекдот про двох жидів-філософів та розпечену кочергу.
Або злепити оковирну побрехеньку, як Новий Йорк захлинався приступом українофілії під час гарбузяної каші-2004.
Але не більше.
Юдофіл та полонфіл - майже скотоложець.
Автор вкрай нудного посібника з української історії, після якого не хочеться бути українцем, а натомість хочеться повіситися.
Представник найгорізонтальнішої парості ліберального позитивизму - у його світі не те, що не можна дивитися зорі, через те, що зорі не покладеш до каші. У його світі зорі взагалі не існують. Є лише каша.
Я не хотів би мешкати у побіному надевклідовому зажидовленому світі.
РS. Дивним чином гоорішня світлина нагадала ось це :

"....Посеред кімнати стояв стіл, приблизно такий завбільшки, як і той, для гри в карти, але цей був накритий чорною скатертиною. Самотня свічка горіла на самім його краєчку. Пан Попель був зодягнутий у чернечу рясу, а на голові чомусь мав єпископську митру, але повернуту навпаки. Побожно склавши руки, він бубонів якусь молитву обличчям до тьмяного образу, що висів на дальній стіні. Коло нього в німому поштивому захваті завмерло кілька слуг у лівреях, а ще один слуга тримав на руках маленького чорного цапка. 

— Пане наш, ти що там, що нам даш, дай днесь нам, з-під землі, з-під камінь, з-під морів дай нам днесь, тінь там тоне, тінь там десь, дай нам піт, дай нам кров, дай нам сліз і сіна віз, його тіло, його душу, його серце, його дупу, з-під морів, з-під землі, з-під камінь. Амінь. В ім’я хвоста і стегна і синього прутня. Амінь. В ім’я слини і крові і хворого зуба. Амінь. В ім’я нирки і кишки і вічного страху. Амінь. Маргадон, Вельзевул, Люцифер! Ґінехоше, Ібліс, Кальвін! Асмодей, Зороастр, Басаврюк! ...."

воскресенье, 1 июля 2012 г.

Ліберальні екстремістські організації вимагають продовжити пропаганду гомосексуалізму для дітей в Україні

Ось вкотре своє справжнє обличчя продемонстрували відомі екстремісти з Human Rights Watch та Amnesty International.
Ці ідеологічні інструменти уряди Заходу спробують використати для блокування у Верховній Раді законопроектів про заборону пропаганди гомосексуалізму, спрямованої на дітей. Також вони тиснуть, щоб розслідувати побиття їхнього агента, організатора акцій педерастів Карасійчука.
Заяву про це поширила перша з них, передає Українська правда.
Захід хоче від нас сировини промислової та робочої. Він хоче, щоб демократія у нас не розвивалася. А був ліберальний режим. Індивідуалізація і розпад колективних цінностей - їхнє завдання.
Тому вони проти нації, колективних форм власності, православної віри, шлюбів у межах етносу.

Їхня мета - зберегти капіталізм будь-якими засобами. Окрім лілеяння ліберальних партій (якими є більшість парламентських партій) і збереження власності олігархів, вони прагнуть просувати різні вигідні їм культурні стратегії. Останні повинні створити додатковий захист капіталізму і вивести протестний рух у межі буржуазного мислення - режим власності чіпати не можна, а власники стануть колись хорошими.

Загальна ціннісна стратегія Заходу - ідеологія "прав людини", яка стверджує індивідуалізм особи через приписування їй ліберальних цінностей як прав загальнолюдських.
Одна з таких стратегій - це поширення ідеології "гендеру", яким обгрунтовується "нормальність" сексуальних збоченців. Поряд стоїть "ювенальна юстиція", "расизм" тощо.

Human Rights Watch та Amnesty International забороняють те, що всі в Україні підтримують.
Пропоную заборонити ці контори в Україні.

Юрій Ноєвий