Дайджест

Збірник статей та матеріалів

суббота, 31 марта 2018 г.

"Прапороносці" Олеся Гончара - глузлива антигуманна карикатура на українця

Олесь Гончар, як і його наставник, а потім критик Юрій Шевельов, - психологічний росіянин. Це виразно помітно в "Прапороносцях". Свого часу білогвардійці зневажали барона Унгерна фон Штернберга й отамана Семенова за те, що ті їли зі своїми козаками й солдатами з одного казанка, спали поряд, укрившись шинеллю. В їхньому розумінні це було безчестя, страшне й непростиме гріхопадіння. У повісті-поемі, де навіть в епіграфі "Руская земля" зі "Слова о полку Игореве" старанно замінена на "Русскую", дистанція між офіцерами й солдатами суворо-пресуворо витримується. Жодного яшкання й панібратства.

Так само сильно, як я люблю нашу стару сільську, хуторянську, січову літературу від Котляревського до Кащенка з її кріпаками, покритками, ясиром, запорожцями, вишневими садами, я не люблю Олеся Гончара.

Особливо "Прапороносці". Дивно, але спроба перечитати скорочений виклад цього твору навела на думку, що сам сюжет наче й нічого. Молодий хлопець спершу знайомиться з військовим, від якого чує про його кохану дівчину, далі той військовий гине, а з"являється та сама дівчина, що дізнається про смерть коханого й зберігає йому вірність, уникає флірту з іншими військовими й, зрештою, закохується в головного героя. Це все було б добре й зворушливо, навіть могло сягнути геніяльности, якби було інакше написано. З одного боку, штучна, неприродна, завчена мова з поцупленими словами, за якою не стоїть живий діялект, і натужне невміння подати події, з іншого - ті самі, відомі зі шкільної лави, розібрані по кістках образи. Зокрема другоплянові.

І справа не в тому, що прапороносна армія в "армійських ватянках" суне на Захід зовсім подібно до орди монголів. По-чужинському відсторонено змальований образ дикого, забитого, дурнякувато-хвальковитого українця Хоми Хаєцького з вихідками, подібними до п"яницьких або блазнівських, у мене викликав антипатію ще зі шкільних років. Навіть дивно, що все це писала людина, котра зараховувала себе, принаймні, позірно, до одного з описаним персонажем народу.

Завжди було щось образливе, колоніяльне в подаванні українців отакими тупенько-пихатими кугутами Хаєцькими, поряд із якими Санчо Панса, Йозеф Швейк і Потап Шельменко виглядають кмітливими, здатними до самоіронії, авантюризму й нехтування різними бар"єрами. Для порівняння башкир старшина Багіров поданий набагато краще, без знущання.

Ця глузлива антигуманна карикатура на українця дисонує із загальним псевдоромантичним, квазіпісенним стилем "повісті-поеми". Важко уявити, що український селянин першої половини ХХ століття взагалі міг бути таким безтурботно-ідіотичним. Іще важче зрозуміти, чому його таким зобразили. Так не змальовували денщиків письменники доби царату, що писали про армію. Навіть тих же кріпаків автори-кріпосники подавали людяніше! Між кріпаком і його паном могло виникнути своєрідне приятельство. Навіть між рабовласником і рабом на американському Півдні. А випускник військового училища Євген Черниш, офіцер українського походження, не може запросто заприятелювати зі своїм співплемінником Хомою Хаєцьким. Одружений і старший Хома - істота нижчої раси, чорна кість, темний і недалекий плебей, від якого вчорашній студент не навчиться житейської мудрости, не отримає поради, не поділиться юнацькими бідами...

(c) Костянтин Рахно, доктор історичних наук

пятница, 30 марта 2018 г.

Юрій Шевельов як анти-українець

Юрій Шевельов етнічно був російським німцем, росіянином німецького походження. Він не сприймав нічого щироукраїнського, почував до нього стійку огиду й судив українців за російсько-імперськими лекалами, вважаючи примітивними, дурними, відсталими, провінційними зрадниками-мазепинцями (закреслено) кочубеями. Його естетична система координат - російська.

Шевельова дуже люблять неукраїнці, що вивчили українську мову. Їм подобається і його зверхній, глузливий тон щодо всього українського, й боротьба з патріотичними поглядами, й сам факт, що можна так запросто випхатися нагору над українцями й вказувати їм, що робити.

Я свого часу казав Курінному, що Шевельов засунув виникнення української мови понижче, ніж радянці, але якомога повище, ніж українські націоналісти. Як наслідок, вона в нього утворилася за часів, коли не існувало єдиної Руси й замість української мови виникло б три або чотири (як голландська обабіч німецької). Якщо вірити Шевельову, то не існувало причин Галичині з Волинню й Закарпаттю говорити українською.

Досить цікавий епізод зі шведським ученим Фальком, який посмів виявити фрикативне "г" вже в Х столітті, отой суто український звук. Через що його дружно заатакували радянські вчені й Шевельов, і потім в СРСР 1982 року з повагою цитували Шевельова - чи багато діяспорних науковців удостоїлися такої чести?

Я йому також не прощу знущання з Панаса Мирного й наїзд на неоклясиків. Дурним він не був, але був дуже упередженим і безкомпромісним. Часто це були саме російські естетичні категорії (у росіян література про село витіснена на маргінес - імажиністи, дєрєвєнщики, у росіян не набув поширення етнографічний роман, у росіян немає творів про козаків, у росіян не було неоклясицизму тощо). Він дивився на українців російськими очима - навіщо це заперечувати?

Костянтин Рахно, доктор історичних наук

среда, 14 марта 2018 г.

Біс помер

... у пеклі поповнення. Сатанист, масон, безбожник та впертий десакралізатор Божого задуму відправився під три чорти і не треба казати мені про найвеличнішого астрофизика усіх часів та народів - осягнути Всесвіт людині не під силу, Хокинг створив найнуднішу та найпаскуднішу модель його, у такому Всесвіті було нудно жити і ще нудніше у такому Всесвіті було помирати. Гностики, Отці Церкви, старі шиїтські богослови та фашисти з Аненербе відтоворювали значно цікавіші тлумачення зоряного неба. На минулорічній масонсько-люцеферіанський " ялтинський європейській стратегії" де верховними демонами працювали Анрі-Леві та негр-авангардист, що спорудив на подвір"ї Мистецького Арсеналу геть не бутафорський портал до пекла, з"ява Хокинга була і доречною і показовою - невиліковно хворий, покалічений біс ( немов кроплений святою водою) проліз крізь стіну й плюючись отруйним зеленим слизом, розповідав про те, що Бога немає. Нехай не радіють - Стерничий може віддалитися від Стерна, але не назавжди...

(с) Янченко Олег з Olga Shadrina.

вторник, 13 марта 2018 г.

Так виглядає деградація української науки

Ярослав Грицак, який не є ні культурологом, ні літературознавцем, ні музикознавцем, розповідає про кобзарів і Тараса Шевченка. Так виглядає деградація української науки.

Особа Грицака, його минуле та його переконання в даному разі неважливі.

Важливо інше.

Науковців цілеспрямовано підмінюють куцим набором одних і тих же "публічних інтелектуалів", однаково некомпетентних в усьому, про що виступають.

Український загал має право на фахове науково-популярне висвітлення питань і подій гуманітаристики.

Українські вчені мають право бути почутими й побаченими громадськістю.

Особливо це стосується молодих учених, яким і так нелегко ведеться. Вони мають право стати відомими.

Така підміна - частина кампанії зі знищення вищої освіти та фундаментальної науки в Україні.

(c) К.Р.

понедельник, 26 февраля 2018 г.

Андрій Мітовський почувається гидко

Уже дещо неактуально за часом, але. Видатний знавець інженерних кадрів товаріщ Касьянов провів чергову лекцію, присвячену "політиці пам"яті", і в черговий раз висловив велиике занепокоєння цією політикою. Звучали заїжджені тези про "національний/націоналістичний наратив, котрий розколює країну", про те, як "праві консерватори і ультранаціоналісти" його підігрівають і так далі. 

Безумовно, національний наратив дуже немилий цим знавцям інженерних кадрів, класової боротьби робітництва Західної України, критики буржуазних трактувань побудови комунізму та інших дуже цікавих речей. Воно ж ще, чого доброго, доведеться за книжечку свою відповідати, де ставиться під сумнів Голодомор.

Ну і цитата: «Західна спільнота не може толерувати те, що відбувається в Україні з політикою пам’яті! … Так, є начебто серйозніші проблеми: війна, реінтеграція Донбасу, Мінськ, тощо … Проте нам не варто відкидати той факт, що в 1923 році була маленька партія в Німеччині, яка не розглядалась як важлива і серйозна сила. Але за 10 років щось сталося! І сучасна Україна дуже схожа, в багатьох аспектах дуже схожа, на Веймарську республіку. Ми маємо почуття національного приниження за втрату Криму і, вірогідно, деякі люди будуть шукати силу, яка змобілізує їх. І цей поділ між Заходом (Центром) – Сходом (Півднем) – це теж дуже серйозна ситуація, адже якісь люди просто вбили історика на вулиці, як це сталося з Бузиною (я не є його симпатиком)… Але він був громадянином країни і в його вбивстві звинувачують двох членів ультранаціоналістичної організації. І суд так і не виніс остаточного рішення… Отже, зараз ситуація така, що тебе просто можуть вбити на вулиці, якщо ти говориш щось не те. … Ми також маємо волонтерські батальйони, такі як Азов, які пропагують ультранаціоналістичну ідеологію. І ці люди мають зброю. Я думаю, що їх використовує керівний політичний клас у власних цілях… І тому Захід має реагувати і бути чутливим до цих питань».

Ось так! Жах - і ультранаціаналісти-кансєрватори, і волання до прагрєсівнай абщєствєнності, і, звісно ж, аналогії з Німеччиною, і нещасний історик (!!!) Бузина... Все змішалось, люди й коні.
Хочеться лише сподіватися, що наш науковий загал якось відреагує на цей потік ліволіберальної свідомості. Бо загрався таваріщ Касьянав, загрався.

Деталі високоінтелектуальної і значущої лекції за посиланням:

вторник, 20 февраля 2018 г.

Не вбивайте цього посіпаку, просто дайте йому п...и за брехню!

Агенти Кремля ніяк не заспокояться та вустами "своїх істориків" в Україні за допомогою іноземних фондів проголошують :

"...І цей поділ між Заходом (Центром) – Сходом (Півднем) – це теж дуже серйозна ситуація, адже якісь люди просто вбили історика на вулиці, як це сталося з Бузиною (я не є його симпатиком)… Але він був громадянином країни і в його вбивстві звинувачують двох членів ультранаціоналістичної організації. І суд так і не виніс остаточного рішення… Отже, зараз ситуація така, що тебе просто можуть вбити на вулиці, якщо ти говориш щось не те..."
(Професор Георгій Касьянов)...

Люди, не вбивайте цього посіпаку, просто дайте йому п...и за брехню!

(Доктор Тарас Чухліб)

"... обурює те, що Касьянов вважає Бузину істориком. Почнімо з того, що Бузина закінчив філологічний факультет, хоча й не працював за фахом вчителя російської мови й літератури. І продовжимо тим, що жодну з його книг неможливо визнати історичною. Професор Касьянов, який пише теоретичні статті про те, хто який історик, мав би чітко визначати межі цеху науковців, цеху істориків...  У деяких випадках Бузина подається як "журналіст", себто священна корівка модерної дєрьмокакі... перепрошую, демократії. А коли треба, виявляється, він уже історик, вбивають учених, причому Захід і Центр проти Сходу і Півдня"

(Доктор Костянтин Рахно)

суббота, 10 февраля 2018 г.

Мирослав Володимирович Попович

Помер філософ Мирослав Володимирович Попович.

Дивна й суперечлива людина, з якою я спілкувався ще студентом.

У нього була інтелігентна приємна манера спілкування - не зверхня, зате уважна до співрозмовника.

За радянських часів він був практично дисидентом. Плідно досліджував слов"янське язичництво, світогляд давніх слов"ян, шукав архаїку у творчості Миколи Гоголя, залучаючи набутки напівзаборонених тоді структуралістів і німецьких сходознавців доби Третього Райху. Був одним із небагатьох вітчизняних дослідників ірано-слов"янської взаємодії. Писав легко й цікаво. За науковими переконаннями тоді був позитивістом, хоча його та його нині теж покійного друга Вілена Горського й примушували зректися позитивізму. Його дружина Лідія Артюх - відомий етнолог, дослідник народної кулінарії.

Один з тих, завдяки кому було не соромно зватися українцем під радянською окупацією, він, по суті, не прийняв і не сприйняв незалежности України. Світ ловив його - й спіймав. За ненавистю до українського патріотизму він, учорашній патріот, міг позмагатися з Петром Толочком, нападаючись на примарних націоналістів у геть невластивій йому манері, озлоблено й агресивно, просто втрачаючи людську подобу. Це сильно позначилося на його останній великій праці, грубезному "Нарисі історії культури України", місцями перетвореному на тупу антиукраїнську політичну агітку. Працював він у монструозно-бутафорській Києво-Могилянській академії. Проте все ще виглядав чужим серед ліберального паноптикуму, повного дослідників клясової боротьби дрогобицького робітництва, чотирнадцятого з"їзду ВКП(б), діяльности Компартії України зі зміцнення своїх рядів, інженерно-технічних секцій профспілок у соціялістичному будівництві й інших невмирущих проблем...

(с) Костянтин Рахно, доктор історич. наук, ст. наук. співробідник



... смерть одного із найбільших та найсмердючиших гнойових жуків має тішити нас не лише тим, що суттево зменьшується лжеукраїнська та гемороідальна " ініціатива першого грудня", яка вперто вінчає слизьку жабу з червоно-чорною трояндою, ми врешті-решт навчимося розпізнавати шифри та диявольські кодування ліберального дискурсу - адже " світлою людиною" та "великим українцем" називатимуть масона та деукраїнізатора. Усі, хто читав його глевку та кисловату водночас "Історію української культури" ніколи не позбудуться дратівливого здивування через ту впертість, з якою автор доводив те, що українська культура є виключно плебейською та сміховою, повторюючи помилкові твердження Бахтіна щодо Рабле - хай там як, але директор інституту філософії не міг не знати, що ховається за блазенською оболонкою, зводячи усю Україну до того, що називається βάθος. Земля йому товченим склом, пекло - хатою. Дуже задоволений цією смертю...

Олег Янченко 

среда, 10 января 2018 г.

Скальський, помогло?

Кандидат історичних наук Скальський, що вихваляє Петлюру з Винниченком та пропагує соціялізм на антиукраїнському ресурсі "Історична правда", стверджує:

"Найкраща пропаганда – це комфортні умови життя в державі. Сила української пропаганди – не у вигадуванні та підтримці міфів, а у банальному знанні історії, критичному оцінюванні фактів, відмови від "лакованих героїв".

1) Нагадаю, що в Донецьку та Луганську були цілком комфортні умови життя. То були багатші й модерновіші міста за Полтаву, Тернопіль, Кропивницький. Кримчани також жили комфортніше за чернігівців. Помогло? Майбутні країни Балтії у складі СРСР жили заможніше за решту республік. Помогло?

2) А що таке ті міфи? Неоциніки, гіперскептики й дефекальні деконструктори проголошують "міфами" будь-які факти, які їм не до вподоби. Іншими словами, якщо якась обставина в історії тобі не сподобалася, бо не вклалася в заздалегідь придуману концепцію, тим гірше для неї, хай начувається, проголошу міфотворчістю. Й буду критичним оцінювачем.

3) А що таке банальне знання історії? "Падєлкі ат Лікбєза"? До маразмів Яковенко чи Грицака критично ставитися не вимагають.

4) Усі народи світу мають "лакованих" героїв. Лише вкраїнцям не можна, ніззя!

воскресенье, 6 августа 2017 г.

"Zunft" Толочко - Яковенко - Грицака відверто рушиться

Судячи з перебігу обговорення скандального інтерв'ю Олексія Толочка, можна зробити висновок, що "Zunft" (на німецькому науковому жаргоні "кліка вчених") Толочко - Яковенко - Грицака відверто рушиться. 

Цьому сприяли перехід Ярослава Грицака із наукової діяльності історика у розряд скандальних публіцистів, зняття під тиском громадськости Наталі Яковенко з посади завкафа, зняття Олексієвого тата й покровителя Петра Толочка з посади директора ІА НАНУ та ще кількох менших, як от УТОПІК, і внесення окремих qого книг у перелік заборонених, а також низка скандалів довкола менших діячів угруповання та довкола афільованих проектів в Угорщині. 

Себто в один прекрасний день наштамповані кандидати наук опиняться без своїх обласних покровителів і київсько-львівських вождів.

среда, 8 февраля 2017 г.

Андрій Мітовський: Ліві в УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті)

Як бачите, панове, рідко я сюди щось пишу, оскільки до фейсбуку ставлюся досить скептично і упереджено. Але пару слів скажу.

Я принципово не тримаю руку на пульсі нинішніх політичних і т.д. подій, і не плескаю в долоні від всіляких новітніх вітчизняних реформ. Не надто обходить мене і доля УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті). Але те, що його діяльність викликає страшне роздратування в усіляких ліваків з претензією на інтелектуальність (ну а претензія - то ще не значить наявність) - не може не радувати. Безумовно, вищевказані ліваки страшенно сердяться, що дана інституція проводить політику національного нарративу (хоча я б на місці цієї інституції проводив би її куди різкіше і жорсткіше). "Наша національна історична наука - гальмо модерної світової",  - всіляко белькотять вони. Не дивно: саме поняття "національна" ріже їм вуха, бо ж нація для них - не більше, ніж так званий конструкт (так само, як конструктом стала стать, походження і т.д.). Взагалі, характерно, що ліваки воліють будь-що віднести до "соціального конструкту", який існує в їх схибленій підсвідомості.

Але повернемося до УІНП. Точніше до однієї благенької статеєчки, яку я мав щастя прочитати нині. http://ukraine.politicalcritique.org/2017/02/bez-zhinok-i-robitnikiv . В ній автор теж перелякано белькоче про такий нелюбий йому "домодерний неоконсерватизм", про те, що "феміністок і робітничі рухи" (фактично - всяке ліволіберальне ліваччя, яке і до робітника як такого відношення не має) витісняють на периферію. 

Найбільш б"є своїм маразмом і викликає регіт наступна цитата: "У межах цього проекту національність є тотальною ідентичністю, що виключає усі інші. Він ставить перед громадянами хибні дилеми: або Ти українець, або робітник (соціал-демократ, анархіст, автономний націоналіст тощо); або Ти українка, або феміністка; або Ти любиш гетьмана Скоропадського, або Ти не українець.". Авторові, котрий живе в світі своїх соціальноконструктивних фантазій, невтямки, що національність дійсно є ідентичністю. І дилеми не хибні. Дійсно: або ти українець, або ти денаціоналізована лівувата істота без роду племені, або українка - або "гендерне чудо". Про повагу і любов до Гетьмана я мовчу - був би він при владі, то подібні автори вбиральні б вилкою чистити, а не пхалися в "публічні інтелектуали" (звучить куди гірше, ніж "публічна жінка").

Ну, це так, думки вслух. Чому на фейсбуці, який я не люблю? А щоб побільше прочитало тих, кого дані мої думки і розлютять. Хоча навряд чи вони і почитають - ніколи. Треба ж встигнути за грантами, бовтаючись по фондах, як продукт життєдіяльності в ополонці.

воскресенье, 17 июля 2016 г.

Перейменувати!

До речі, а чому б не перейменувати Український католицький університет в Український комуністичний університет?

В ціннісному плані ‪УКУ‬ рухається у бік неомарксизму (у мене є великі сумніви щодо того, що щось завадить цьому дрейфу). Отож, заклад і далі називався б “на три літери”, але назва більше відповідала б сутності.

Так само, до речі, можна було б Могилянку перейменувати в Києво-марксистську академію, паралельно перепрофілювавши ЦВК у окремий факультет (приміром “факультет порнографії і класової боротьби”).

(с) Ігор Загребельний

вторник, 21 июня 2016 г.

Олег Янченко: Про Прохаська та Андруховича

Звісно ж, сперечатися з мудаком - справа невдячна (див. http://zbruc.eu/node/52805).

Лишень зазначу, що такі як-от Прохасько та Андрухович, нащадки дрібної галицької буржуазії та галицької лже-шляхти, рекрутованої Габсбургами з уніатських попів та поповичів, були, є та будуть довершеним зразком " дрібної людини", якщо й не фізично, то принаймні - душевно. 

Дрібна душа ніколи не зрозуміє того, що людина не є вінцем творення і що людину у собі треба подолати задля наближення до крижаної раси вищих істот. Саме через це галицькі ліберали урівняли фашизм із жидобільшовизмом, саме через це письменники-імпотенти Тарас Прохасько та Юрій Андрухович виступають за капитуляцію та здачу Донбаса...


понедельник, 8 февраля 2016 г.

Володимир Шелухін: Чому інтелектуали та праворадикали проти Дмитра Донцова? Замість дискусії

Коли раціональні арґументи не цікавлять опонентів, яким ідеться лише про ідеологічну боротьбу, а не наукові дослідження, на допомогу приходить гумор. У своєму памфлеті, котрий слугує «замість дискусії», Володимир Шелухін імітує стиль наклепів на Григорія Грабовича (George G. Grabowicz), а водночас звертає увагу на справжні вислови «націонал-телеграфіста» Донцова про українців та українських письменників. 

Донцов послідовно та цілеспрямовано спотворює зміст української національної ідеї, вульгарно знущається з її святощів, нав’язуючи українцям стратегію малоросійщини та другосортності.

Нещодавно на сторінках української та закордонної преси, у радіо та на телебаченні, зверненнях до комітетів і підкомітетів, на Інтернет-ресурсах і нібито навіть у космосі розгорнулася гостра дискусія з приводу висунення на Шевченківську премію праць такого собі Джорджа (Григорія) Грабовича, псевдонауковця і шкідника-космополіта. Серед тих, хто потайки підтримує таку кандидатуру – прихильники спадку Дмитра Донцова, інколи об’єднані центром його імені у Дрогобичі. Глибока, виважена й добре аргументована дискусія щодо майбутнього Шевченківської премії та шевченкознавства загалом, до котрої долучилися автори кшталту панів Петра Іванишина та Олексія Вертія, тим не менше зазнала профанації. Тому нагально необхідним є дотичне обговорення наукового та ідейного доробку самого Дмитра Донцова. Адже ще й сьогодні не бракує «інтелектуалів», котрі розглядають українську національну ідею за тло для власної нездорової та надмірно амбіційної самозакоханості. Коріння таких спеціалістів із «наукового націоналізму», звісно, ростуть від Дмитра Донцова, якого в зазначену дискусію намагаються залучити в якості авторитету, хоча його творчість до сьогодні обурює багатьох інтелектуалів та праворадикалів.

У чому ж тут справа? На чиєму боці істина: інтелектуалів та праворадикалів, чи прихильників Д. Донцова?

Традиція, честь, гідність та пошук істини

Так, скажімо, у своїй статті «Симон Петлюра» Д. Донцов зазначав:

среда, 3 февраля 2016 г.

Євген Баран: Геть лібералів-рецидивістів з українського літературознавства!

Оці перманентні нападки на українську культуру; оці постійні звинувачення її в селянськости, хуторянстві; оце постійне намагання принизити творців української культури (насамперед, Шевченка, Франка і Лесі Українки) з боку окремих наукових сил і літературних лібералів-рецидивістів є цілеспрямованою спробою розхитати залишки національної традиції, яка ще здатна чинити опір глобалізаційному нівелюванню душ. Це нахабне, цинічне відробляння "замовлення", прикрите маскою "свободи слова", за якою порожні обличчя і мертві душі...

четверг, 7 января 2016 г.

Петро Іванишин: Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби і жертви

Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
                               Ліна Костенко


На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху “антикультури”, котрий пишно зріс під шум боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами – антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо – міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до насущних українських питань політика “держави Україна”, а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як “десакралізація” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як “політичне антиукраїнське літературознавство” й зазначає наступне: “Ударів найбільше падає на Т.Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О.Забужко, якийсь герострат О.Бузина (на вульгарному рівні), Б.Сушинський та ін. Побивається М.Коцюбинський й український модернізм ([у дослідженнях] С.Павличко), Леся Українка, О.Кобилянська, І.Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. – Авт.), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України” (“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”). Додамо, війна, базована передусім на західних цінностях ліберальної демократії, передусім деструктивних ідеях постмодернізму.

Не став винятком у цьому антикультурному процесі й такий різновид культури та мистецтва, як художня література. Якщо культура, на думку більшості філософів, це комплекс національно-духовних цінностей, то, відповідно, антикультура – це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних. Якщо культура творить людину (як національну особистість), культивуючи людяність, то антикультура людину вбиває, нівелюючи категорію людяного. Це, на жаль, прямо стосується більшої частини новітньої письмової продукції, котра урочисто проголошує себе “сучасною українською літературою”, однак насправді, як видається, є її протилежністю. Головним новітнім методом створення цієї так званої літератури став запозичений із Заходу постмодернізм. Той постмодернізм, який об’єктивні дослідники вже давно охарактеризували як політичну настанову у сфері культури, як фетишизацію лібералізму (С.Квіт). Складовими постмодерної творчості – епохи “неоцинізму”, за Л.Костенко, – стають імітація, гіпертрофована цитаність, постійна іронія (але переважно чомусь лише над традиційними вартостями), руйнування етичних, естетичних, релігійних тощо норм, вульгарність, агресивність, попса, блатняк, необмежений егоїзм, запрограмований еклектизм, утвердження релятивізму, оспівування німфоманії, сексуальних патологій, порнографії, насильства, наркоманії та ін. Усе це витворює, за влучним висловом молодого критика Дмитра Дроздовського, “антиестетику пристосуванства” чи “антилітературу українського постмодерну”, міцно базовану на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму. Колоніальну літературу схожого антинаціонального типу, хоча із іншим ідеологічним знаком, утверджувала у сфері красного письменства комуністична партія СРСР за допомогою іншого політичного методу – соцреалізму.