Олесь Гончар, як і його наставник, а потім критик Юрій Шевельов, - психологічний росіянин. Це виразно помітно в "Прапороносцях". Свого часу білогвардійці зневажали барона Унгерна фон Штернберга й отамана Семенова за те, що ті їли зі своїми козаками й солдатами з одного казанка, спали поряд, укрившись шинеллю. В їхньому розумінні це було безчестя, страшне й непростиме гріхопадіння. У повісті-поемі, де навіть в епіграфі "Руская земля" зі "Слова о полку Игореве" старанно замінена на "Русскую", дистанція між офіцерами й солдатами суворо-пресуворо витримується. Жодного яшкання й панібратства.
Так само сильно, як я люблю нашу стару сільську, хуторянську, січову літературу від Котляревського до Кащенка з її кріпаками, покритками, ясиром, запорожцями, вишневими садами, я не люблю Олеся Гончара.
Особливо "Прапороносці". Дивно, але спроба перечитати скорочений виклад цього твору навела на думку, що сам сюжет наче й нічого. Молодий хлопець спершу знайомиться з військовим, від якого чує про його кохану дівчину, далі той військовий гине, а з"являється та сама дівчина, що дізнається про смерть коханого й зберігає йому вірність, уникає флірту з іншими військовими й, зрештою, закохується в головного героя. Це все було б добре й зворушливо, навіть могло сягнути геніяльности, якби було інакше написано. З одного боку, штучна, неприродна, завчена мова з поцупленими словами, за якою не стоїть живий діялект, і натужне невміння подати події, з іншого - ті самі, відомі зі шкільної лави, розібрані по кістках образи. Зокрема другоплянові.
І справа не в тому, що прапороносна армія в "армійських ватянках" суне на Захід зовсім подібно до орди монголів. По-чужинському відсторонено змальований образ дикого, забитого, дурнякувато-хвальковитого українця Хоми Хаєцького з вихідками, подібними до п"яницьких або блазнівських, у мене викликав антипатію ще зі шкільних років. Навіть дивно, що все це писала людина, котра зараховувала себе, принаймні, позірно, до одного з описаним персонажем народу.
Завжди було щось образливе, колоніяльне в подаванні українців отакими тупенько-пихатими кугутами Хаєцькими, поряд із якими Санчо Панса, Йозеф Швейк і Потап Шельменко виглядають кмітливими, здатними до самоіронії, авантюризму й нехтування різними бар"єрами. Для порівняння башкир старшина Багіров поданий набагато краще, без знущання.
Ця глузлива антигуманна карикатура на українця дисонує із загальним псевдоромантичним, квазіпісенним стилем "повісті-поеми". Важко уявити, що український селянин першої половини ХХ століття взагалі міг бути таким безтурботно-ідіотичним. Іще важче зрозуміти, чому його таким зобразили. Так не змальовували денщиків письменники доби царату, що писали про армію. Навіть тих же кріпаків автори-кріпосники подавали людяніше! Між кріпаком і його паном могло виникнути своєрідне приятельство. Навіть між рабовласником і рабом на американському Півдні. А випускник військового училища Євген Черниш, офіцер українського походження, не може запросто заприятелювати зі своїм співплемінником Хомою Хаєцьким. Одружений і старший Хома - істота нижчої раси, чорна кість, темний і недалекий плебей, від якого вчорашній студент не навчиться житейської мудрости, не отримає поради, не поділиться юнацькими бідами...
(c) Костянтин Рахно, доктор історичних наук
Так само сильно, як я люблю нашу стару сільську, хуторянську, січову літературу від Котляревського до Кащенка з її кріпаками, покритками, ясиром, запорожцями, вишневими садами, я не люблю Олеся Гончара.
Особливо "Прапороносці". Дивно, але спроба перечитати скорочений виклад цього твору навела на думку, що сам сюжет наче й нічого. Молодий хлопець спершу знайомиться з військовим, від якого чує про його кохану дівчину, далі той військовий гине, а з"являється та сама дівчина, що дізнається про смерть коханого й зберігає йому вірність, уникає флірту з іншими військовими й, зрештою, закохується в головного героя. Це все було б добре й зворушливо, навіть могло сягнути геніяльности, якби було інакше написано. З одного боку, штучна, неприродна, завчена мова з поцупленими словами, за якою не стоїть живий діялект, і натужне невміння подати події, з іншого - ті самі, відомі зі шкільної лави, розібрані по кістках образи. Зокрема другоплянові.
І справа не в тому, що прапороносна армія в "армійських ватянках" суне на Захід зовсім подібно до орди монголів. По-чужинському відсторонено змальований образ дикого, забитого, дурнякувато-хвальковитого українця Хоми Хаєцького з вихідками, подібними до п"яницьких або блазнівських, у мене викликав антипатію ще зі шкільних років. Навіть дивно, що все це писала людина, котра зараховувала себе, принаймні, позірно, до одного з описаним персонажем народу.
Завжди було щось образливе, колоніяльне в подаванні українців отакими тупенько-пихатими кугутами Хаєцькими, поряд із якими Санчо Панса, Йозеф Швейк і Потап Шельменко виглядають кмітливими, здатними до самоіронії, авантюризму й нехтування різними бар"єрами. Для порівняння башкир старшина Багіров поданий набагато краще, без знущання.
Ця глузлива антигуманна карикатура на українця дисонує із загальним псевдоромантичним, квазіпісенним стилем "повісті-поеми". Важко уявити, що український селянин першої половини ХХ століття взагалі міг бути таким безтурботно-ідіотичним. Іще важче зрозуміти, чому його таким зобразили. Так не змальовували денщиків письменники доби царату, що писали про армію. Навіть тих же кріпаків автори-кріпосники подавали людяніше! Між кріпаком і його паном могло виникнути своєрідне приятельство. Навіть між рабовласником і рабом на американському Півдні. А випускник військового училища Євген Черниш, офіцер українського походження, не може запросто заприятелювати зі своїм співплемінником Хомою Хаєцьким. Одружений і старший Хома - істота нижчої раси, чорна кість, темний і недалекий плебей, від якого вчорашній студент не навчиться житейської мудрости, не отримає поради, не поділиться юнацькими бідами...
(c) Костянтин Рахно, доктор історичних наук
