Ярослав Грицак не любить української історії. А разом із тим не любить і українців. Які дитячі образи, комплекси чи травми стали тому причиною важко сказати, але думаю це була б цікава тема для дослідження когось з істориків, хто спеціалізується в жанрі змалювання психологічних портретів відомих, і не дуже, діячів. Ця нелюбов річ давно відома, принаймні від ранніх 90-х, тож рефлексії Володимира Вятровича, щодо останньої книги Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України», є радше черговою констатацією цієї прикрої обставини.
Глобальна задача Ярослава Грицака як експерта полягає в тому аби зобразити українську історію максимально нікчемною, ганебною і злочинною, а самих українців – як дурнуватих дикунів і нездар. Звідси й всі ці численні «метафори», якими так обурюється Вятрович. Адже простим викладом подій і фактів, навіть з відповідними інтерпретаціями та акцентами, не можна досягти бажаного для Грицака ефекту. А так, звичайно, можна дати яскравий художній образ, як Клим Савур, зійшовши на Еверест, спостерігає за спаленням сотень польських сіл на Волині. І піди потім спростовуй безпідставність цих фантазій. Спростувати то їх не важко, тільки хто це візьме до уваги?
Це як із визнанням Голодомору геноцидом у Німеччині. Скандальні заяви Грицака українські історики та дипломати спростували миттю, але в сухому залишку в свідомості німецьких парламентарів лишилися тільки гучні «експертні» «метафори» цілого співголови німецько-української комісії істориків Ярослава Грицака. Що й зумовили невтішні для України результати.
Грицакові тези про «народження» української нації щойно в 1914 році, «погромницький» характер Української революції, «шкідливість» українізації («Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане»), чи заклики до «українсько-українського примирення», дивними є лише на перший погляд. Все стає на свої місця коли подивитися на джерело цих «наративів» - про «Ленина придумавшего Украину», «петлюровско-бандеровских головорезов», «адин-народ» та «гражданскую вайну на Донбасе». Надзавдання Грицака, за великим рахунком, те ж саме що й Кремля – позбавити українців власної ідентичності, передусім через забуття власної історії та мови, з тим щоб перетворити на піддатливий матеріал для реалізації новітніх імперських проектів – СССР-2.0 чи ЄС-ССР, байдуже.
Вся ця «Грицакова шкільна наука» звісно лише пропагандиська лірика. А от що привернуло мою увагу суто концептуально, так це спроба Ярослава Грицака «вписати історію України в загальносвітовий контекст». Бажання, що й говорити, похвальне. Цілком узгоджується з сучасними тенденціями західної історіографії. Проблема лише в тому, що для Грицака, як і для багатьох його колег із «цеху «українських» істориків» це «слідування тенденціям» не більше ніж карго-культ. Грицак і його колеги-«цеховики» не бажають, чи взагалі не спроможні, критично осмислити ці напрацювання, воліючи тупо їх мавпувати, безнастанно посилаючись на «досягнуті в західній науці консенсуси» та «давно закриті питання».
Тож Грицакова методика «вписування в глобальний контекст» проста як двері. Взяти якусь справді значиму для світової історії подію та штучно й неоковирно прив’язати її до української історії. Звичайно ж відкриття Америки Колумбом мало вплив на Україну, як і на весь світ зрештою, але воно очевидно таки не мало жодного стосунку до утворення козацтва. Все це замість того аби простежити справжні впливи на історію України подій в сусідніх і віддаленіших країнах.
Рецензії не зовсім мій жанр, але думаю останню книгу Ярослава Грицака я таки візьмуся препарувати з максимальною прискіпливістю. Бо, по-перше – Ярослав Йосипович надто довго отруює своїми деструктивними «метафорами» український інформпростір та спокушає «малих сих». А по-друге – його опуси аж надто зручна «груша» для інтелектуальних тренувань, значно зручніша ніж свого часу була книга Ігора Ситого.
Комментариев нет:
Отправить комментарий