Попри всі заспокоювання, що шкільний підручник з історії писатимуть українські історики, все ж у ЗМІ з’явилася інформація, що в Москві вже дописують його — спільний для українських і російських школярів. Визначено навіть час завершення роботи — до осені. Ідею спільного підручника тривалий час войовничо обстоював відомий українофоб нардеп В. Колесніченко і взявся за її реалізацію міністр Д. Табачник. Це буде навдивовижу цікавий витвір новітньої історичної науки. У ньому автори поєднають непоєднуване, бо надто розбіжні шляхи історичного розвитку українців і росіян. Для перших — це боротьба за незалежність — то зброєю, то дипломатією, для других — «покорение народов» і «присовокупление земель». За таким підручником українським школярам доведеться вивчати і завоювання російськими військами сибірських ханств, і підкорення Кавказу доблесним Єрмоловим, і ще багато чого, що зовсім не стосується України. А з української історії, треба думати, буде взято лише визначені авторами прийнятні для обох сторін теми й аспекти.
Навіть у радянські часи в «Історії СРСР» Україні було відведено окремий розділ, а потім її історію вивчали за окремим підручником. А от у часи незалежності, коли розкрито архіви, з’явилися нові джерела, ліквідовано багато чорних плям, раптом з’явилася проблема: як подавати в школі історію України?
Як варіант у «Могилянці» розглядали проект іншого підручника, вітчизняних авторів. Він теж має бути оригінальним тим, що з нього буде вилучено власне історію, а об’єктом розгляду стане людина. Але людина є об’єктом вивчення інших наук, таких як психологія, антропологія, а історію, у звичайному розумінні слова, завжди розглядали у хронологічній послідовності життя народу, країни, подій і фактів. У майбутньому підручнику не буде поняття «гніт» і «ярмо». отже обійдено тему боротьби. А що ж це за історія України без боротьби? Залишаться нерозкритими трагічно–героїчні образи ряду гетьманів і все те, що, як писав В. Винниченко, «не можна читати без брому». Без емоційного загострення змісту навіть суха наукова констатація невідомо, чи буде в підручнику. Чесний підхід до історичних фактів потребує, щоб були збережені їх об’єктивні оцінки, не підпорядковані політичній обережності, без «озирання на всі боки».
Майбутній підручник планують створити на суцільних позитивах, без «жертв і крові». Це тоді, коли вже видано достатньо правдивої документальної літератури. З’явилося навіть дитяче видання «Українська Повстанська Армія» (Харків), незалежно від ставлення сучасної влади до УПА. Такий підхід обрала професор «Могилянки» Н. Яковенко, з когорти Табачника—Толочка, пояснюючи це тим, що така методика побудови підручника з історії існує в західних країнах. Може, там це виправдано, а в нас — інші обставини. Краще поцікавитись, як пишуть свою історію поляки.
Українці повинні знати своє минуле таким, яким воно було, знати, чим і ким пишатися, що засуджувати і враховувати уроки на майбутнє. У підручнику не треба акцентувати на здобутках радянської влади і так званій Великій Вітчизняній. У ньому має виражатися національна пам’ять народу, на основі якої формується національна свідомість — духовна платформа патріотизму. Де ще, як не з підручника, широкий загал, передусім школярі, дізнаються про минуле свого народу? Тому він, як будь–яке нормативне джерело з історії, має бути очищений від брехні, перекручень, тенденційності. Так само неприйнятна для підручника і т. зв. гуманізація (позитиви), коли розглядають людей узагалі без їхнього історичного контексту. Тут історію підміняють якимось іншим напрямом гуманітарних наук, що його автори називають «антропоцентризмом». А школі потрібен саме підручник з історії.
Треба сподіватися, що ні перший, ні другий згадані тут підручники в конкурсі не переможуть. Здоровий глузд чесних науковців та ще й громадська думка візьмуть гору.
Антоніна МАТВІЄНКО
http://umoloda.kiev.ua/regions/0/363/0/59351/
Навіть у радянські часи в «Історії СРСР» Україні було відведено окремий розділ, а потім її історію вивчали за окремим підручником. А от у часи незалежності, коли розкрито архіви, з’явилися нові джерела, ліквідовано багато чорних плям, раптом з’явилася проблема: як подавати в школі історію України?
Як варіант у «Могилянці» розглядали проект іншого підручника, вітчизняних авторів. Він теж має бути оригінальним тим, що з нього буде вилучено власне історію, а об’єктом розгляду стане людина. Але людина є об’єктом вивчення інших наук, таких як психологія, антропологія, а історію, у звичайному розумінні слова, завжди розглядали у хронологічній послідовності життя народу, країни, подій і фактів. У майбутньому підручнику не буде поняття «гніт» і «ярмо». отже обійдено тему боротьби. А що ж це за історія України без боротьби? Залишаться нерозкритими трагічно–героїчні образи ряду гетьманів і все те, що, як писав В. Винниченко, «не можна читати без брому». Без емоційного загострення змісту навіть суха наукова констатація невідомо, чи буде в підручнику. Чесний підхід до історичних фактів потребує, щоб були збережені їх об’єктивні оцінки, не підпорядковані політичній обережності, без «озирання на всі боки».
Майбутній підручник планують створити на суцільних позитивах, без «жертв і крові». Це тоді, коли вже видано достатньо правдивої документальної літератури. З’явилося навіть дитяче видання «Українська Повстанська Армія» (Харків), незалежно від ставлення сучасної влади до УПА. Такий підхід обрала професор «Могилянки» Н. Яковенко, з когорти Табачника—Толочка, пояснюючи це тим, що така методика побудови підручника з історії існує в західних країнах. Може, там це виправдано, а в нас — інші обставини. Краще поцікавитись, як пишуть свою історію поляки.
Українці повинні знати своє минуле таким, яким воно було, знати, чим і ким пишатися, що засуджувати і враховувати уроки на майбутнє. У підручнику не треба акцентувати на здобутках радянської влади і так званій Великій Вітчизняній. У ньому має виражатися національна пам’ять народу, на основі якої формується національна свідомість — духовна платформа патріотизму. Де ще, як не з підручника, широкий загал, передусім школярі, дізнаються про минуле свого народу? Тому він, як будь–яке нормативне джерело з історії, має бути очищений від брехні, перекручень, тенденційності. Так само неприйнятна для підручника і т. зв. гуманізація (позитиви), коли розглядають людей узагалі без їхнього історичного контексту. Тут історію підміняють якимось іншим напрямом гуманітарних наук, що його автори називають «антропоцентризмом». А школі потрібен саме підручник з історії.
Треба сподіватися, що ні перший, ні другий згадані тут підручники в конкурсі не переможуть. Здоровий глузд чесних науковців та ще й громадська думка візьмуть гору.
Антоніна МАТВІЄНКО
http://umoloda.kiev.ua/regions/0/363/0/59351/
Комментариев нет:
Отправить комментарий