Олег Однороженко: Подолати Грицака

Ярослав Грицак не любить української історії. А разом із тим не любить і українців. Які дитячі образи, комплекси чи травми стали тому причиною важко сказати, але думаю це була б цікава тема для дослідження когось з істориків, хто спеціалізується в жанрі змалювання психологічних портретів відомих, і не дуже, діячів. Ця нелюбов річ давно відома, принаймні від ранніх 90-х, тож рефлексії Володимира Вятровича, щодо останньої книги Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України», є радше черговою констатацією цієї прикрої обставини.

Глобальна задача Ярослава Грицака як експерта полягає в тому аби зобразити українську історію максимально нікчемною, ганебною і злочинною, а самих українців – як дурнуватих дикунів і нездар. Звідси й всі ці численні «метафори», якими так обурюється Вятрович. Адже простим викладом подій і фактів, навіть з відповідними інтерпретаціями та акцентами, не можна досягти бажаного для Грицака ефекту. А так, звичайно, можна дати яскравий художній образ, як Клим Савур, зійшовши на Еверест, спостерігає за спаленням сотень польських сіл на Волині. І піди потім спростовуй безпідставність цих фантазій. Спростувати то їх не важко, тільки хто це візьме до уваги?

Це як із визнанням Голодомору геноцидом у Німеччині. Скандальні заяви Грицака українські історики та дипломати спростували миттю, але в сухому залишку в свідомості німецьких парламентарів лишилися тільки гучні «експертні» «метафори» цілого співголови німецько-української комісії істориків Ярослава Грицака. Що й зумовили невтішні для України результати.

Грицакові тези про «народження» української нації щойно в 1914 році, «погромницький» характер Української революції, «шкідливість» українізації («Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане»), чи заклики до «українсько-українського примирення», дивними є лише на перший погляд. Все стає на свої місця коли подивитися на джерело цих «наративів» - про «Ленина придумавшего Украину», «петлюровско-бандеровских головорезов», «адин-народ» та «гражданскую вайну на Донбасе». Надзавдання Грицака, за великим рахунком, те ж саме що й Кремля – позбавити українців власної ідентичності, передусім через забуття власної історії та мови, з тим щоб перетворити на піддатливий матеріал для реалізації новітніх імперських проектів – СССР-2.0 чи ЄС-ССР, байдуже.

Вся ця «Грицакова шкільна наука» звісно лише пропагандиська лірика. А от що привернуло мою увагу суто концептуально, так це спроба Ярослава Грицака «вписати історію України в загальносвітовий контекст». Бажання, що й говорити, похвальне. Цілком узгоджується з сучасними тенденціями західної історіографії. Проблема лише в тому, що для Грицака, як і для багатьох його колег із «цеху «українських» істориків» це «слідування тенденціям» не більше ніж карго-культ. Грицак і його колеги-«цеховики» не бажають, чи взагалі не спроможні, критично осмислити ці напрацювання, воліючи тупо їх мавпувати, безнастанно посилаючись на «досягнуті в західній науці консенсуси» та «давно закриті питання».

Тож Грицакова методика «вписування в глобальний контекст» проста як двері. Взяти якусь справді значиму для світової історії подію та штучно й неоковирно прив’язати її до української історії. Звичайно ж відкриття Америки Колумбом мало вплив на Україну, як і на весь світ зрештою, але воно очевидно таки не мало жодного стосунку до утворення козацтва. Все це замість того аби простежити справжні впливи на історію України подій в сусідніх і віддаленіших країнах.

Рецензії не зовсім мій жанр, але думаю останню книгу Ярослава Грицака я таки візьмуся препарувати з максимальною прискіпливістю. Бо, по-перше – Ярослав Йосипович надто довго отруює своїми деструктивними «метафорами» український інформпростір та спокушає «малих сих». А по-друге – його опуси аж надто зручна «груша» для інтелектуальних тренувань, значно зручніша ніж свого часу була книга Ігора Ситого.

Володимир Вятрович: Чи потрібно долати українське минуле?

 Нотатки на берегах книги Ярослава Грицака “Подолати минуле: глобальна історія України”. 

Написати нині оригінальну узагальнюючу історію України, яка б не нагадувала шкільний підручник, важко. Для цього потрібно обрати незвичний кут зору, застосувати нову оптику. Ярослав Грицак спробував зробити це. 

Для розгляду минулого він обрав, як пише сам, «свій улюблений інструмент — телескоп”, і його книга стала цікавою спробою розглянути українську історію з перспективи світової. Підхід оригінальний, давно очікуваний і важливий як для українців, щоб розуміти своє минуле як частину минулого світу, так і для інших націй, для яких наша історія досі є білою плямою.

Очікувану для узагальнюючої історії структуру, в якій кожен розділ розповідає про окремі періоди минулого (Русь, козацтво, ХІХ ст, світові війни) доповнено нехронологічними міжрозділами. Саме ці тексти, які, по суті, є самодостатніми есе (наприклад, про історію української пісні чи українського хліба) — найцікавіші для мене  частини книги.

Натомість головний наратив викликає чимало зауваг і запитань. 

Почну відразу з головного: чи вдалося авторові реалізувати амбітне завдання написати «глобальну історію України»? 

Місцями він справді вміло вписує українське минуле у світовий контекст (особливо, коли йдеться про події, знайомі автору як фахівцю з історії 19-20 століть), але часом «глобалізація» обертається в невдалі спроби «натягнути» історію України на світову. Від цього втрачається глибина аналізу, головний наратив історії України стає плитким і поверховим. Окремі тези (на кшталт впливу відкриття Америки на створення українського козацтва) звучать оригінально, але непереконливо.

Загалом в тексті книги багато оригінальних гострих тез, здатних радше викликати інформаційний ажіотаж, ніж наблизити до розуміння минулого.

Часом, вмонтовані у загальний наратив, вони руйнують його цілісність і схожі радше на (само)цитати чи короткі дописи у соціальних мережах. Більшість з них видавець повторює, виділяючи великим шрифтом, чим ще більше підсилюється враження цитатника. Деякі з цих фраз відомі читачам публіцистичних статей та інтерв’ю Грицака. 

Наприклад, часто повторювана ним і суперечлива теза: «історична пам’ять має таке саме відношення до справжньої історії, як наркотик до ліків — вона дає відчуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу». Висловивши (точніше вчергове повторивши її,) автор жодним чином не намагається пояснити чи обґрунтувати, просто веде розповідь далі далі.

Сам Грицак називає такі тези метафорами і твердить, що вони для історика «те саме, що формули для математика, фізика чи хіміка:  дозволяють замінити довгі пояснення короткими формулюваннями». Дивний інструмент для дослідника реального минулого, якщо зважити, що метафора — це художній засіб, який полягає у перенесенні ознак одного предмета чи явища на інший на основі їхньої схожості.

Саме надмірне використання цього інструмента і завдало найбільше шкоди тексту. Іноді захоплення метафорами заводить автора надто далеко від опису минулого, аж у світ фантазій. Наведу приклад красивої метафори в тексті, який  демонструє надто вільне поводження з історією. Приклад, який безпосередньо стосується теми, якою я багато років займаюся як історик: польсько-український конфлікт в роки Другої світової війни. 

«У ніч на неділю 11 липня 1943 року загони УПА напали одночасно на кілька десятків польських сіл. Серед тих, хто дав наказ провести каральну акцію, був повстанський командир Клим Савур (Дмитро Клячківський). Стоячи на високій могилі у ніч акції, він спостерігав із задоволенням — як писав у своїх спогадах один з націоналістів — за загравою пожеж, у яких горіли навколишні польські села».

Гіпотеза про кілька десятків (в деяких роботах — понад сотню) знищених 11 липня 1943 польських сіл не знаходить жодного підтвердження в джерелах. За польськими, українськими та совєтським джерелами тоді справді мала місце антипольська акція, яка охопила кільканадцять (тобто до 20) населених пунктів (сіл та хуторів). Натомість перебільшена польськими істориками кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, "генеральний антипольський наступ", який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки.

Але це ще не вся «метафоричність» опису події. 

Яскравий образ Клима Савура, який “спостерігає з високої могили за палаючими селами” — вигаданий. 

По-перше тому, що немає жодних спогадів «одного з націоналістів», де б мало про це йтися. По-друге, навряд чи є на Волині якась висока могила, з якої видно кілька десятків сіл. По-третє, не спалювали тоді польських сіл, які піддавалися атакам, щоб не привертати уваги німців чи совєтських партизан. Згадане автором в наступному реченні село Порицьк (і більшість інших) атакували зранку, і сам Грицак пише, що це сталося під час недільної церковної служби.

Чимало інших яскравих тез, гіпербол та метафор в книзі, теж не допомагають зрозуміти минуле, а радше заплутують вдумливого читача.

Ще кілька прикладів. 

«Якби нації мали паспорти, то в українському під датою народження писало би «1914». Гарно, яскраво, але заперечує усе сказане в попередніх розділах про шлях становлення модерної української нації (паралельний до шляху інших націй), який тривав принаймні з ХІХ століття. 

«Це не означає, що української нації не було, — намагається пом’якшити сказне Грицак, — вона існувала, але лише в уяві кількох десятків, у кращому разі — сотні тисяч мешканців української території, які вважали себе українцями. Решта з майже тридцяти мільйонів потенційних українців були переважно селянами». 

А звідки такі підрахунки? А чи можна не вважати українцями селян, в яких портрет Шевченка висів під рушниками поруч з іконами? А тисячі селян, які ставали активістами українських організацій (спортивних, просвітницьких, господарських) до 1914-го? 

А ті, які в 1914-му зголосилися в лави Українських січових стрільців, — стали українцями якраз напередодні? А український національний рух до 1914 року, з якими змушені були рахуватися в Російській та Австро-Угорській імперіях, з яким гостро конкурував польський національний рух, міг існувати швидше, ніж «народилася нація в 1914-му»? А численні громадські організації, політичні партії, серед яких вже бути ті, що чітко вимагали незалежності України, теж діяли в період «до народження нації»?

«Погроми визначають характер української національної революції», — пише Ярослав Грицак про події 1917-1921. Звісно, погроми мали місце на українських теренах (які входили в так звану «межу осілості» єврейського населення), але говорити, що вони визначали характер української революції — це твердити, що вони були однією з цілей цієї революції. 

А вже на наступній сторінці Грицак сам зазначає: «Насправді, Петлюра та інші лідери УНР не провокували погромів. Навпаки: вони створювали спеціальні комісії для виявлення та покарання погромників. Проблема полягала в тому, що командування УНР не мало реального впливу на селянських повстанців». Тоді чому визначальною рисою української революції (по суті єдиною, бо інших в тексті немає) названо саме погроми?

«Українське село ніколи не жило так добре, як в 1920-ті». Це про штучний голод 1921-1923, про придушення чекістами повстанських рухів на селі, яке тривало до середини 1920-тих, чи про початок колективізації з 1928 року?

«Молодими націоналістам залежало на тому, щоб загнати все українське життя у підпілля, а там у підпіллі вони автоматично стануть головною українською політичною силою». Та ні, це не молоді націоналісти заганяли українське життя у підпілля. У них не було таких цілей (вони готувалися до революції, а не підпілля), ані ресурсів. Це робила окупаційна польська влада, яка скорочувала можливості для легального українського життя, з метою його поступової ліквідації. 

Таємний український університет постав не через бажання українців таємно навчатися, в через заборону влади створювати український університет. Навіть творці ОУН в 1929 році розглядали можливість створення організації як легальної політичної  партії, але репресії поховали цей план.

Тези, чи то пак метафори, які стосуються сучасності не менш контроверсійні. 

«Боротьба між Заходом та Сходом нагадує боротьбу між шекспірівськими Монтеккі та Капулетті. Вона триватиме доти, поки україномовний Ромео не покохає російськомовну Джульєту». Красиво, романтично, але надто далеко від того, що відбувається в країні, де далеко не конфлікт між російськомовним Сходом (він справді виключно російськомовний?) і україномовним Заходом є визначальним. Загалом явно перебільшена теза про внутрішнє протистояння Сходу і Заходу, швидше нагадує публіцистику початку 2000, ніж спробу зваженого аналізу.

«Поки (і якщо) станеться українсько-російське примирення, українцям важливо досягти українсько-українського примирення». Українське суспільство сповнене гарячими дискусіями, суперечками довкола минулого і майбутнього. Не варто бачити в них розкол, натомість — демократичне та плюралістичне суспільство. 

А слово “примирення” (навіть не порозуміння) стосується все ж подолання результатів конфліктів і воєн. Тож порівняння «українсько-українського примирення» з можливим (чи неможливим) російсько-українським примиренням, по суті, підносить внутрішні суперечки до рівня протистояння із зовнішньою агресією. 

Українсько-українське примирення було б потрібне у разі громадянської війни, яка існує лише в уяві російської пропаганди.

На противагу двом «крайнім» Українам, Грицак шукає середину, яка має стати основою для формування країни: «Третя Україна «золотої середини», ані Заходу, ані Сходу, але Центру, як географічного, так і політичного». 

І знаходить її втілення у … відверто проросійському публіцисті Михайлі Дубинянському. Не полінуйтеся ознайомтеся з його творчістю на сайті “Української правди”.

Актуалізація зусиль зі зміцнення української мови на думку Ярослава Грицака в кращому випадку марна, а то й шкідлива. 

«Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане… Загальна історична тенденція показує, що практика мовних заборон та репресій найнеуспішніша». 

Але чому йдеться лише про обмеження російської? Чому не про підтримку української мови з боку української держави? Чому не наведено успішних прикладів саме такої політики, наприклад, відродження чеської мови чи івриту? Врешті, а зміни в мовній ситуації в нашій країні за останні роки? Їх легко можна помітити, проаналізувавши соціологічні опитування 2014-2021 років. Натомість, Грицак використовує соціологію до 2015 року і констатує: «Нам треба навчитися жити з мовним питанням. Воно як хронічна хвороба, котра докучає, але від неї не вмирають». 

Не зрозуміло, що саме автор вважає хворобою. Не двомовність, бо її він описує як норму. Тоді спроби зміцнення української мови?

Закінчу тим, з чого, напевно, слід було почати відгук — з назви. 

Зв’язок між двома її частинами геть неочевидний і не стає таким навіть після прочитання книги. Незрозуміло, яким чином подолання минулого може розширити погляд на українське минуле чи, навпаки, глобалізація української історії допоможе подолати минуле. 

Загалом, чому минуле треба долати? Адже долають перешкоду, хворобу, щось, що заважає. Звісно в українському (як будь-якому іншому) у минулому є речі, від яких варто відмовитися заради руху в майбутнє. Але точно не варто долати усе минуле, адже воно є джерелом досвіду, корисного для руху вперед. 

Теза про потребу «подолання минулого» схожа на раніше озвучувану Грицаком пропозицію історичної амнезії як способу вирішення проблем сьогодення в Україні. При цьому Ярослав Грицак покликався на «успішний» досвід іспанського примирення, аж поки не став очевидним крах цієї політики навіть там.

«Якщо Україні вдасться колись подолати свою історію, то люди на зразок Омеляна Ковча займуть у пантеоні українських героїв найвище місце», — пише автор. 

Якщо б українці подолали свою історію, відкинули б її, то Омелян Ковч не просто не зайняв би жодного місця в жодному пантеоні, а зник би у цілковитому забутті. Бо подолання минулого не передбачає не лише жодних пантеонів, але й жодних героїв, яких залишають позаду як баласт.

Василий Мирянин: "Уния — благо, Хмельницкий — предатель!": Как греко-католики историю переписывают

Недавно мне попалась в руки книга западноукраинского писателя Владимира Ешкилева под названием «Уния». Сразу оговоримся, книга не о Брестской церковной унии 1596 года, а о политической Гадячской унии 1658 года, хотя церковная тематика там тоже затронута.

Из описания книги мы узнаем: «роман повествует об Иване Выговском и преданных надеждах украинской шляхты, которая надеялась на достойное место Украины-Руси в наиболее передовом из государств того времени - Речи Посполитой, о роли православной церкви в тех событиях, о катастрофе, случившейся с Гетманской державой после Конотопской битвы».

Богдан Хмельницкий описан в романе как уродливый («массивная челюсть», «хитрые татарские глаза» и лицо «кирпичного цвета»), истеричный и пошлый пьяница, постоянно ругающийся матом и отпускающий шуточки «ниже пояса».

Военные победы Хмельницкого, намекает автор, состоялись не столько благодаря таланту полководца, сколько благодаря татарской коннице и ... помощи демонических сил.

Бороться с польскими войсками Хмельницкому помогает молодая развратная ведьма из «секты каинитов», которая при помощи древнего оккультного ритуала вселила демона войны Ашуру в казацкого полковника Максима Кривоноса. Сам ритуал представляет собой процесс поедания (а точнее - слизывания) «ячменной саламахи» с трупа предыдущего носителя демона. После смерти Кривоноса одержимым демоническим духом становится.... кошевой отаман Иван Сирко, который периодически, наевшись отвара из какого-то наркотического вещества, погружается в демонический транс.

На этом фоне ключевые фигуры романа, глазами которых мы и наблюдаем все происходящее, - протестант Юрий Немирич и предатель Иван Выговский - показаны как рафинированные интеллигенты, то и дело изрекающие латинские сентенции и философские тезисы с использованием ссылок на «классиков». Именно эти люди, утверждает автор, несли Украине благо в виде «справедливой унии» с просвещенной Польшей, которую неблагодарная чернь отвергла.

Особую роль автор отводит православному духовенству. Иерусалимский патриарх Паисий (роль которого, по мнению автора, «недооценена») изображен как пришедший из «валашской дупы» (языком оригинала) проходимец-авантюрист, подстрекающий Хмельницкого и московского царя на крестовый поход против турок и поляков, попутно вытаскивая из "московитов" и украинцев деньги под видом сбора средств на Гроб Господень.

Ну и куда же современному украинскому роману без сцен сексуального характера, которыми творение Ешкилева буквально кишит. На страницах книги то и дело выскакивают «прутни» (так на современном украинском языке звучит название полового органа), описания оргий и сексуальных фантазий.

Назвать этот роман «историческим» язык не поворачивается. Последовательный сюжет с объяснением происходящего в нем отсутствует. Скорее это смесь суггестивных художественных рассказов, призванных выставить украинское православное казачество и духовенство в самом отвратительном виде и внушить к ним омерзение. Казачество в романе изображено как дикая, необразованная и вечно пьяная языческая сила. Вместо славных защитников Православия мы видим злых язычников, которые только прикидываются христианами, а на самом деле поклоняются древним языческим богам.

Подспудно читателям внушают следующие идеологические тезисы: казакам нужно было разорвать союз с Россией и перейти на сторону Речи Посполитой, чтобы создать унию трех народов - польского, литовского и украинского. При этом Ешкилев, конечно же, не углубляется в детали, чтобы не вызвать у читателей сомнения относительно «справедливости» и возможности этой унии.

Дело в том, что первоначальный Гадячский договор (1658), довольно привлекательный по содержанию, был в конечном счете отменен польской стороной под давлением «Святого Престола» и униатов. Поэтому, если кто-то и виноват в «зраджених надіях» украинской шляхты, то это далеко не украинский народ, который не принял рабскую унию, а Католическая церковь, о роли которой Ешкилев «скромно» умалчивает.

Так виглядає деградація української науки

Ярослав Грицак, який не є ні культурологом, ні літературознавцем, ні музикознавцем, розповідає про кобзарів і Тараса Шевченка. Так виглядає деградація української науки.

Особа Грицака, його минуле та його переконання в даному разі неважливі.

Важливо інше.

Науковців цілеспрямовано підмінюють куцим набором одних і тих же "публічних інтелектуалів", однаково некомпетентних в усьому, про що виступають.

Український загал має право на фахове науково-популярне висвітлення питань і подій гуманітаристики.

Українські вчені мають право бути почутими й побаченими громадськістю.

Особливо це стосується молодих учених, яким і так нелегко ведеться. Вони мають право стати відомими.

Така підміна - частина кампанії зі знищення вищої освіти та фундаментальної науки в Україні.

(c) К.Р.

Андрій Мітовський почувається гидко

Уже дещо неактуально за часом, але. Видатний знавець інженерних кадрів товаріщ Касьянов провів чергову лекцію, присвячену "політиці пам"яті", і в черговий раз висловив велиике занепокоєння цією політикою. Звучали заїжджені тези про "національний/націоналістичний наратив, котрий розколює країну", про те, як "праві консерватори і ультранаціоналісти" його підігрівають і так далі. 

Безумовно, національний наратив дуже немилий цим знавцям інженерних кадрів, класової боротьби робітництва Західної України, критики буржуазних трактувань побудови комунізму та інших дуже цікавих речей. Воно ж ще, чого доброго, доведеться за книжечку свою відповідати, де ставиться під сумнів Голодомор.

Ну і цитата: «Західна спільнота не може толерувати те, що відбувається в Україні з політикою пам’яті! … Так, є начебто серйозніші проблеми: війна, реінтеграція Донбасу, Мінськ, тощо … Проте нам не варто відкидати той факт, що в 1923 році була маленька партія в Німеччині, яка не розглядалась як важлива і серйозна сила. Але за 10 років щось сталося! І сучасна Україна дуже схожа, в багатьох аспектах дуже схожа, на Веймарську республіку. Ми маємо почуття національного приниження за втрату Криму і, вірогідно, деякі люди будуть шукати силу, яка змобілізує їх. І цей поділ між Заходом (Центром) – Сходом (Півднем) – це теж дуже серйозна ситуація, адже якісь люди просто вбили історика на вулиці, як це сталося з Бузиною (я не є його симпатиком)… Але він був громадянином країни і в його вбивстві звинувачують двох членів ультранаціоналістичної організації. І суд так і не виніс остаточного рішення… Отже, зараз ситуація така, що тебе просто можуть вбити на вулиці, якщо ти говориш щось не те. … Ми також маємо волонтерські батальйони, такі як Азов, які пропагують ультранаціоналістичну ідеологію. І ці люди мають зброю. Я думаю, що їх використовує керівний політичний клас у власних цілях… І тому Захід має реагувати і бути чутливим до цих питань».

Ось так! Жах - і ультранаціаналісти-кансєрватори, і волання до прагрєсівнай абщєствєнності, і, звісно ж, аналогії з Німеччиною, і нещасний історик (!!!) Бузина... Все змішалось, люди й коні.
Хочеться лише сподіватися, що наш науковий загал якось відреагує на цей потік ліволіберальної свідомості. Бо загрався таваріщ Касьянав, загрався.

Деталі високоінтелектуальної і значущої лекції за посиланням:

Не вбивайте цього посіпаку, просто дайте йому п...и за брехню!

Агенти Кремля ніяк не заспокояться та вустами "своїх істориків" в Україні за допомогою іноземних фондів проголошують :

"...І цей поділ між Заходом (Центром) – Сходом (Півднем) – це теж дуже серйозна ситуація, адже якісь люди просто вбили історика на вулиці, як це сталося з Бузиною (я не є його симпатиком)… Але він був громадянином країни і в його вбивстві звинувачують двох членів ультранаціоналістичної організації. І суд так і не виніс остаточного рішення… Отже, зараз ситуація така, що тебе просто можуть вбити на вулиці, якщо ти говориш щось не те..."
(Професор Георгій Касьянов)...

Люди, не вбивайте цього посіпаку, просто дайте йому п...и за брехню!

(Доктор Тарас Чухліб)

"... обурює те, що Касьянов вважає Бузину істориком. Почнімо з того, що Бузина закінчив філологічний факультет, хоча й не працював за фахом вчителя російської мови й літератури. І продовжимо тим, що жодну з його книг неможливо визнати історичною. Професор Касьянов, який пише теоретичні статті про те, хто який історик, мав би чітко визначати межі цеху науковців, цеху істориків...  У деяких випадках Бузина подається як "журналіст", себто священна корівка модерної дєрьмокакі... перепрошую, демократії. А коли треба, виявляється, він уже історик, вбивають учених, причому Захід і Центр проти Сходу і Півдня"

(Доктор К.Р.)

Скальський, помогло?

Кандидат історичних наук Скальський, що вихваляє Петлюру з Винниченком та пропагує соціялізм на антиукраїнському ресурсі "Історична правда", стверджує:

"Найкраща пропаганда – це комфортні умови життя в державі. Сила української пропаганди – не у вигадуванні та підтримці міфів, а у банальному знанні історії, критичному оцінюванні фактів, відмови від "лакованих героїв".

1) Нагадаю, що в Донецьку та Луганську були цілком комфортні умови життя. То були багатші й модерновіші міста за Полтаву, Тернопіль, Кропивницький. Кримчани також жили комфортніше за чернігівців. Помогло? Майбутні країни Балтії у складі СРСР жили заможніше за решту республік. Помогло?

2) А що таке ті міфи? Неоциніки, гіперскептики й дефекальні деконструктори проголошують "міфами" будь-які факти, які їм не до вподоби. Іншими словами, якщо якась обставина в історії тобі не сподобалася, бо не вклалася в заздалегідь придуману концепцію, тим гірше для неї, хай начувається, проголошу міфотворчістю. Й буду критичним оцінювачем.

3) А що таке банальне знання історії? "Падєлкі ат Лікбєза"? До маразмів Яковенко чи Грицака критично ставитися не вимагають.

4) Усі народи світу мають "лакованих" героїв. Лише вкраїнцям не можна, ніззя!

Андрій Мітовський: Ліві в УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті)

Як бачите, панове, рідко я сюди щось пишу, оскільки до фейсбуку ставлюся досить скептично і упереджено. Але пару слів скажу.

Я принципово не тримаю руку на пульсі нинішніх політичних і т.д. подій, і не плескаю в долоні від всіляких новітніх вітчизняних реформ. Не надто обходить мене і доля УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті). Але те, що його діяльність викликає страшне роздратування в усіляких ліваків з претензією на інтелектуальність (ну а претензія - то ще не значить наявність) - не може не радувати. Безумовно, вищевказані ліваки страшенно сердяться, що дана інституція проводить політику національного нарративу (хоча я б на місці цієї інституції проводив би її куди різкіше і жорсткіше). "Наша національна історична наука - гальмо модерної світової",  - всіляко белькотять вони. Не дивно: саме поняття "національна" ріже їм вуха, бо ж нація для них - не більше, ніж так званий конструкт (так само, як конструктом стала стать, походження і т.д.). Взагалі, характерно, що ліваки воліють будь-що віднести до "соціального конструкту", який існує в їх схибленій підсвідомості.

Але повернемося до УІНП. Точніше до однієї благенької статеєчки, яку я мав щастя прочитати нині. http://ukraine.politicalcritique.org/2017/02/bez-zhinok-i-robitnikiv . В ній автор теж перелякано белькоче про такий нелюбий йому "домодерний неоконсерватизм", про те, що "феміністок і робітничі рухи" (фактично - всяке ліволіберальне ліваччя, яке і до робітника як такого відношення не має) витісняють на периферію. 

Найбільш б"є своїм маразмом і викликає регіт наступна цитата: "У межах цього проекту національність є тотальною ідентичністю, що виключає усі інші. Він ставить перед громадянами хибні дилеми: або Ти українець, або робітник (соціал-демократ, анархіст, автономний націоналіст тощо); або Ти українка, або феміністка; або Ти любиш гетьмана Скоропадського, або Ти не українець.". Авторові, котрий живе в світі своїх соціальноконструктивних фантазій, невтямки, що національність дійсно є ідентичністю. І дилеми не хибні. Дійсно: або ти українець, або ти денаціоналізована лівувата істота без роду племені, або українка - або "гендерне чудо". Про повагу і любов до Гетьмана я мовчу - був би він при владі, то подібні автори вбиральні б вилкою чистити, а не пхалися в "публічні інтелектуали" (звучить куди гірше, ніж "публічна жінка").

Ну, це так, думки вслух. Чому на фейсбуці, який я не люблю? А щоб побільше прочитало тих, кого дані мої думки і розлютять. Хоча навряд чи вони і почитають - ніколи. Треба ж встигнути за грантами, бовтаючись по фондах, як продукт життєдіяльності в ополонці.

Відкритий лист до Др. В. Кравченка – директора Канадського Інституту Українських Студій

Відкритий лист до Др. В. Кравченка – директора Канадського Інституту Українських Студій

1 січня 2013 р.

Шановний Пане Директоре!

Майже рік, я застановлявся над тим, чи доцільно мені писати цього відкритого листа до Дирекції КІУС в болючій справі, яка не лише оплямлює наклепами мене особисто, але є одночасно образою українській громаді в Канаді та зневажає український народ, провокативно оплямлюючи його національно-визвольну боротьбу перед, підчас та після Другої Світової Війни.

Вирішив таки його написати до Вас, новообраного Директора КІУС, бо совість та людська гідність не дозволяють мені мовчати, коли провідний член КІУС, в особі Проф. Джона Химки, оплямлює моє ім’я безсовісним наклепом в проявах антисемітизму та приналежності до антисемітської конспірації принижувати трагічний Голокост єврейського народу в порівнянні до Голодомору-Ґеноциду 1932-1933 рр. в Україні.

Також, мені не дозволяє мовчати моя відповідальність стати в обороні честі та доброго імені української громади в Канаді, зокрема, її третьої хвилі політичної імміграції, та українського народу, в службі яких я віддав ціле своє життя.

Мова йде про англомовну статтю Проф. Химки, яка появилась у вересні 2011 р. у електронному форматі під заголовком “Myths of National Consolidation, the Holodomor and the Holocaust: A Response to Roman Serbyn” < http://ukraineanalysis.wordpress.com /2011/09/> .

Квітка Польова: Про «антисемітизм» Донцова

Про «антисемітизм» Донцова пишуть не об’єктивні історики й політологи, а лише т.зв. «радикальні ліберали», до речі, міцно згруповані саме у Львові, під крилом УКУ (М.Маринович, Я.Грицак, О.Зайцев та ін.) і цим заблоковані від критики (бо хто ж наважиться критикувати людей, які співпрацюють із Церквою?) Їхньою метою є прищепити українському суспільству крайні форми космополітичного мислення, бо це відкриває перед ними широку дорогу в мондіалістський західний світ. Своєрідною «перепусткою» до цього світу є регулярна боротьба з «антисемітизмом» (навіть тоді, коли реально того антисемітизму, як в Україні, нема).

Богдан Червак: Тенденції в сучасних дослідженнях історії ОУН

Богдан Червак

Останнім часом у деяких експертних середовищах з’явилася мода на дослідження з історії ОУН у контексті використання нею тих чи інших форм ідеології нацизму чи фашизму. У даному випадку йдеться не стільки про патологічних русофілів і закостенілих українофобів, як про начебто рафінованих патріотів-істориків, які стоять на «об’єктивних позиціях». Географічно такі експертні середовища, як правило, розташовані на Західній Україні, що мало б надавати їхнім «історичним відкриттям» більшої переконаності, зокрема щодо висновку, мовляв, ОУН, а отже український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни, був близький до італійського фашизму й німецького нацизму.
http://incognita.day.kiev.ua/nepravda-obyektivnix-doslidnikiv.html

 

Анафема Ярославу Грицаку

Галичайник. Лембержець. Лібераст.
Інколи може написати щось цікаве.
Один з небагатьох, хто пам"ятає про участь донбащуцького робітничого руху у демонтажі СРСР.
Може гарно переоповісти історичний анекдот про двох жидів-філософів та розпечену кочергу.
Або злепити оковирну побрехеньку, як Новий Йорк захлинався приступом українофілії під час гарбузяної каші-2004.
Але не більше.
Юдофіл та полонфіл - майже скотоложець.
Автор вкрай нудного посібника з української історії, після якого не хочеться бути українцем, а натомість хочеться повіситися.
Представник найгорізонтальнішої парості ліберального позитивизму - у його світі не те, що не можна дивитися зорі, через те, що зорі не покладеш до каші. У його світі зорі взагалі не існують. Є лише каша.
Я не хотів би мешкати у побіному надевклідовому зажидовленому світі.
РS. Дивним чином гоорішня світлина нагадала ось це :

"....Посеред кімнати стояв стіл, приблизно такий завбільшки, як і той, для гри в карти, але цей був накритий чорною скатертиною. Самотня свічка горіла на самім його краєчку. Пан Попель був зодягнутий у чернечу рясу, а на голові чомусь мав єпископську митру, але повернуту навпаки. Побожно склавши руки, він бубонів якусь молитву обличчям до тьмяного образу, що висів на дальній стіні. Коло нього в німому поштивому захваті завмерло кілька слуг у лівреях, а ще один слуга тримав на руках маленького чорного цапка. 

— Пане наш, ти що там, що нам даш, дай днесь нам, з-під землі, з-під камінь, з-під морів дай нам днесь, тінь там тоне, тінь там десь, дай нам піт, дай нам кров, дай нам сліз і сіна віз, його тіло, його душу, його серце, його дупу, з-під морів, з-під землі, з-під камінь. Амінь. В ім’я хвоста і стегна і синього прутня. Амінь. В ім’я слини і крові і хворого зуба. Амінь. В ім’я нирки і кишки і вічного страху. Амінь. Маргадон, Вельзевул, Люцифер! Ґінехоше, Ібліс, Кальвін! Асмодей, Зороастр, Басаврюк! ...."

http://gorlohvat.livejournal.com/242766.html

Антоніна МАТВІЄНКО: Читатимемо з бромом новий підручник історії?

Попри всі заспокоювання, що шкільний підручник з історії писатимуть українські історики, все ж у ЗМІ з’явилася інформація, що в Москві вже дописують його — спільний для українських і російських школярів. Визначено навіть час завершення роботи — до осені. Ідею спільного підручника тривалий час войовничо обстоював відомий українофоб нардеп В. Колесніченко і взявся за її реалізацію міністр Д. Табачник. Це буде навдивовижу цікавий витвір новітньої історичної науки. У ньому автори поєднають непоєднуване, бо надто розбіжні шляхи історичного розвитку українців і росіян. Для перших — це боротьба за незалежність — то зброєю, то дипломатією, для других — «покорение народов» і «присовокупление земель». За таким підручником українським школярам доведеться вивчати і завоювання російськими військами сибірських ханств, і підкорення Кавказу доблесним Єрмоловим, і ще багато чого, що зовсім не стосується України. А з української історії, треба думати, буде взято лише визначені авторами прийнятні для обох сторін теми й аспекти.

Навіть у радянські часи в «Історії СРСР» Україні було відведено окремий розділ, а потім її історію вивчали за окремим підручником. А от у часи незалежності, коли розкрито архіви, з’явилися нові джерела, ліквідовано багато чорних плям, раптом з’явилася проблема: як подавати в школі історію України?

Лілея – щаслива квітка України

Дарія Степаненко, красива й відважна активістка Братства святого Луки – однієї із нечисленних правих організацій, що не прогнулася під святу великомученицю Тимошенко і не втратила свого обличчя, – вдарила букетом лілей по пиці скандального українофоба, міністра освіти й науки Дмитра Табачника.
Молодець Даша! Пишаюся нею, гордий, що такі люди є серед нашої збидляченої, денаціоналізованої, аполітичної й боягузливої молоді.
Партія регіонів вимагає її виключення. Але... Дар"я є студентом Києво-Могилянської академії – вищого навчального закладу, відомого своїми антиукраїнськими шовіністичними заявами, безпрецедентним формуванням лівацьких штурмових загонів, які вже відзначилися у вуличних боях, пропагандою порнографії, гомосексуалізму, сіонізму та радикального лібералізму. На сьогодні Києво-Могилянська академія та її формальний очільник – колишній націоналіст, зрадник правого руху Сергій Квит та ті незримі, хто стоїть за ним, перебувають у протистоянні з міністром Табачником, який відтіснив деяких тамтешніх бонз від додаткових хлібних місць, наприклад, від комісії з надання наукових звань. Тому вчинок студентки там, швидше за все, можуть сприйняти якщо не схвально, то, принаймні, поблажливо. Репресій з боку навчальної інституції не буде.

Олексій ВОЛИНЕЦЬ: КОМУ ПОТРІБНІ ТАКІ ПІДРУЧНИКИ З ІСТОРІЇ?

КОМУ ПОТРІБНІ ТАКІ ПІДРУЧНИКИ З ІСТОРІЇ?
Олексій ВОЛИНЕЦЬ,
м. Київ

У газеті “Слово Просвіти” (ч. 21, 27 травня - 2 червня 2010 року) прочитав кореспонденцію Євгена Букета “Обговорення проекту концепції історичної освіти в Україні триває”. З цього приводу хочу висловити міркування, бо вони не збігаються з основними принципами вже зазначеної концепції. Автор цієї концепції, як видно із публікації, — доктор історичних наук Наталія Яковенко. Її в цьому активно підтримує міністр освіти і науки Дмитро Табачник, теж історик за фахом, відомий своїми українофобськими публікаціями, розтиражованими у великій кількості. Про нього газета

Олена Білозерська: Держава, яка себе поважає

Це у даному разі Латвія. МЗС Латвії оголосило персонами нон-грата двох істориків з Росії - на підставі висновку про те, що їхні дії шкодять Латвії та її громадянам. Також істориків внесли у перелік осіб, в’їзд яких у Шенгенську зону небажаний.

Один із них планував в кінці березня прибути до Латвії з виставкою «Угнанное детство: судьбы детей, угнанных на территорию Латвии, 1943-1944 годы». Це повний аналог всіх отих наших українофобських виставок про Волинську різню, приїздів і лекцій усіляких Ескіних чи як їх там - різноманітних українофобів з Росії, Польщі, Ізраїлю, а також наших власних регіонівських посіпак, які беруть гроші за те, щоб посварити Україну з Європою.

Володимир Горовий: Ярослав Грицак – хто він: лакей, зрадник, слабкий історик чи злісний (замовний) байкар?

«Якби ви вчились так, як треба» (Тарас Шевченко).

Про проблеми з сучасною історіографією

“Можна Ярослава Грицака вважати лакеєм, навіть зрадником, а можна – тільки слабким істориком. Можна і осуджувати його як за моральні, так і професійні гріхи. Немає сумніву, що його історичні джерела дуже сумнівні, а його заключення дуже часто зовсім без наукових основ. Одначе треба також дивуватися тим людям, а тим більше інституціям, що його називають істориком, а то і професором, а не прямо злісним або замовним байкарем, і дозволяють йому впливати на майбутнє покоління”. Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ. («Український погляд», 18.04.2011р.).

Аскольд Лозинський, голова Світового Конгресу Українців, є членом правління багатьох українсько-американських та світових українських організацій, а також професійних асоціацій США. Проводить активну роботу по об’єднанню світової української спільноти за кордоном. З цією метою не раз зустрічався з президентами США, України, Польщі. Нагороджений орденом України «За заслуги» та відзнаками організацій українців у світі.

Коли у середині 1960-х років, головним чином, у Канаді та Сполучених Штатах був створений Світовий конгрес вільних українців (СКВУ), який після утворення Української держави трансформувався у Світовий конгрес українців (СКУ) та поширив свій вплив на європейські країни та на терени держав, що утворилися на уламках колишнього СРСР, його президентом у 1998 р. став Аскольд Лозинський. Він донині обіймає цю посаду. Сьогодні, поряд з УВКР, Світовий конгрес українців (організація представляє українців, які мешкають поза межами України) є ще однією міжнародною організацією, покликаною об’єднувати українців.

Коул Тернер: Гільйотина для Кліо

В українській історичній науці давно вже немає суперечок по суті. Сперечатися нікому. Немає серйозних істориків. Немає історичних шкіл, здатних взяти на себе відповідальність за бачення вітчизняного минулого. Стіни відділів і кафедр здригає, в основному, гризня за ступені, посади й оклади, що не залишає часу для історичних дебатів.

Тим часом, привід зупинитися й задуматися їсти. Це діяльність завідувача кафедрою Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталі Яковенко. Колишній перекладач Центрального державного історичного архіву, що стала в неясні часи доктором історичних наук, відкрито виступила проти виховання національної гордости українців, їхньої національної самосвідомости й патріотизму. Оперуючи ліберальною історичною дидактикою, вона пропонує бачити в описах боротьби українців за кращу долю й незалежність тільки надмірну мілітаризованість, похвалу насильству, політичну заангажованість, етнічні фобії, героїзацію низьких людських інстинктів і дій, тільки й усього. Незважаючи на те, що в України не було своїх колоній, а наші предки вели не загарбницькі війни проти Московщини, Польщі, Туреччини, а оборонні, за збереження себе як окремого етносу й своєї державности. Держава, на її думку, не є цінністю, а доводити спадкоємність державницької традиції й зовсім шкідливо. Тому історія українського козацтва вченій дамі взагалі поперек горла.

Погляд лібераста на Хмельниччину

Сергій Чаплигін: Політична теологія

Позбавлення людини пам'яті зливою щоденних новин, коли «ранкова газета замінює ранкову молитву», не дає їй можливості сформувати образ ворога та зрозуміти політику як протистояння добра та зла.

Тим самим людина перестає бути вільною – вона позбавляється вибору між добром та злом у своєму приватному житті, перестає бути людиною політичною. А отже, забуває свій рід, який має продовжувати до кінця часів, даючи відсіч ворогові.