Мирослав Володимирович Попович

Помер філософ Мирослав Володимирович Попович.

Дивна й суперечлива людина, з якою я спілкувався ще студентом.

У нього була інтелігентна приємна манера спілкування - не зверхня, зате уважна до співрозмовника.

За радянських часів він був практично дисидентом. Плідно досліджував слов"янське язичництво, світогляд давніх слов"ян, шукав архаїку у творчості Миколи Гоголя, залучаючи набутки напівзаборонених тоді структуралістів і німецьких сходознавців доби Третього Райху. Був одним із небагатьох вітчизняних дослідників ірано-слов"янської взаємодії. Писав легко й цікаво. За науковими переконаннями тоді був позитивістом, хоча його та його нині теж покійного друга Вілена Горського й примушували зректися позитивізму. Його дружина Лідія Артюх - відомий етнолог, дослідник народної кулінарії.

Один з тих, завдяки кому було не соромно зватися українцем під радянською окупацією, він, по суті, не прийняв і не сприйняв незалежности України. Світ ловив його - й спіймав. За ненавистю до українського патріотизму він, учорашній патріот, міг позмагатися з Петром Толочком, нападаючись на примарних націоналістів у геть невластивій йому манері, озлоблено й агресивно, просто втрачаючи людську подобу. Це сильно позначилося на його останній великій праці, грубезному "Нарисі історії культури України", місцями перетвореному на тупу антиукраїнську політичну агітку. Працював він у монструозно-бутафорській Києво-Могилянській академії. Проте все ще виглядав чужим серед ліберального паноптикуму, повного дослідників клясової боротьби дрогобицького робітництва, чотирнадцятого з"їзду ВКП(б), діяльности Компартії України зі зміцнення своїх рядів, інженерно-технічних секцій профспілок у соціялістичному будівництві й інших невмирущих проблем...

(с) Костянтин Рахно, доктор історич. наук, ст. наук. співробідник



... смерть одного із найбільших та найсмердючиших гнойових жуків має тішити нас не лише тим, що суттево зменьшується лжеукраїнська та гемороідальна " ініціатива першого грудня", яка вперто вінчає слизьку жабу з червоно-чорною трояндою, ми врешті-решт навчимося розпізнавати шифри та диявольські кодування ліберального дискурсу - адже " світлою людиною" та "великим українцем" називатимуть масона та деукраїнізатора. Усі, хто читав його глевку та кисловату водночас "Історію української культури" ніколи не позбудуться дратівливого здивування через ту впертість, з якою автор доводив те, що українська культура є виключно плебейською та сміховою, повторюючи помилкові твердження Бахтіна щодо Рабле - хай там як, але директор інституту філософії не міг не знати, що ховається за блазенською оболонкою, зводячи усю Україну до того, що називається βάθος. Земля йому товченим склом, пекло - хатою. Дуже задоволений цією смертю...

Олег Янченко 

Скальський, помогло?

Кандидат історичних наук Скальський, що вихваляє Петлюру з Винниченком та пропагує соціялізм на антиукраїнському ресурсі "Історична правда", стверджує:

"Найкраща пропаганда – це комфортні умови життя в державі. Сила української пропаганди – не у вигадуванні та підтримці міфів, а у банальному знанні історії, критичному оцінюванні фактів, відмови від "лакованих героїв".

1) Нагадаю, що в Донецьку та Луганську були цілком комфортні умови життя. То були багатші й модерновіші міста за Полтаву, Тернопіль, Кропивницький. Кримчани також жили комфортніше за чернігівців. Помогло? Майбутні країни Балтії у складі СРСР жили заможніше за решту республік. Помогло?

2) А що таке ті міфи? Неоциніки, гіперскептики й дефекальні деконструктори проголошують "міфами" будь-які факти, які їм не до вподоби. Іншими словами, якщо якась обставина в історії тобі не сподобалася, бо не вклалася в заздалегідь придуману концепцію, тим гірше для неї, хай начувається, проголошу міфотворчістю. Й буду критичним оцінювачем.

3) А що таке банальне знання історії? "Падєлкі ат Лікбєза"? До маразмів Яковенко чи Грицака критично ставитися не вимагають.

4) Усі народи світу мають "лакованих" героїв. Лише вкраїнцям не можна, ніззя!

Петро Іванишин: Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби і жертви

Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
                               Ліна Костенко

На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху “антикультури”, котрий пишно зріс під шум боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами – антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо – міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до насущних українських питань політика “держави Україна”, а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як “десакралізація” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як “політичне антиукраїнське літературознавство” й зазначає наступне: “Ударів найбільше падає на Т.Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О.Забужко, якийсь герострат О.Бузина (на вульгарному рівні), Б.Сушинський та ін. Побивається М.Коцюбинський й український модернізм ([у дослідженнях] С.Павличко), Леся Українка, О.Кобилянська, І.Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. – Авт.), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України” (“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”). Додамо, війна, базована передусім на західних цінностях ліберальної демократії, передусім деструктивних ідеях постмодернізму.

Не став винятком у цьому антикультурному процесі й такий різновид культури та мистецтва, як художня література. Якщо культура, на думку більшості філософів, це комплекс національно-духовних цінностей, то, відповідно, антикультура – це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних. Якщо культура творить людину (як національну особистість), культивуючи людяність, то антикультура людину вбиває, нівелюючи категорію людяного. Це, на жаль, прямо стосується більшої частини новітньої письмової продукції, котра урочисто проголошує себе “сучасною українською літературою”, однак насправді, як видається, є її протилежністю. Головним новітнім методом створення цієї так званої літератури став запозичений із Заходу постмодернізм. Той постмодернізм, який об’єктивні дослідники вже давно охарактеризували як політичну настанову у сфері культури, як фетишизацію лібералізму (С.Квіт). Складовими постмодерної творчості – епохи “неоцинізму”, за Л.Костенко, – стають імітація, гіпертрофована цитаність, постійна іронія (але переважно чомусь лише над традиційними вартостями), руйнування етичних, естетичних, релігійних тощо норм, вульгарність, агресивність, попса, блатняк, необмежений егоїзм, запрограмований еклектизм, утвердження релятивізму, оспівування німфоманії, сексуальних патологій, порнографії, насильства, наркоманії та ін. Усе це витворює, за влучним висловом молодого критика Дмитра Дроздовського, “антиестетику пристосуванства” чи “антилітературу українського постмодерну”, міцно базовану на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму. Колоніальну літературу схожого антинаціонального типу, хоча із іншим ідеологічним знаком, утверджувала у сфері красного письменства комуністична партія СРСР за допомогою іншого політичного методу – соцреалізму.

Ігор Загребельний: Новинки від міносвіти, або Як перетинаються інтереси культурних марксистів та культурних сталіністів

Бажання Міністерства освіти і науки скасувати обов’язкове вивчення в українських вузах циклу гуманітарних наук викликало осуд з боку багатьох середовищ. Доволі сумнівними є аргументи викладачів, котрі керуються виключно приватними інтересами і переймаються лише тим, що з відміною від обов’язкових предметів у них суттєво зменшиться кількість годин або ж вони узагалі втратять роботу (на мою думку, є необхідним радикальне зменшення кількості вузів та студентів з метою адаптації до ринку праці і повернення вищій освіті елітарного статусу; подібні зміни неодмінно призведуть до звільнень викладачів, одначе інакшого шляху оптимізації вищої школи не існує). Натомість цілком справедливим є занепокоєння патріотично налаштованих інтелектуалів та ширших кіл громадськості щодо суспільно-політичних наслідків освітніх реформ.

Найбільших побоювань викликає скасування обов’язкового курсу історії України.  Безперечно, цей курс не вирішує проблем патріотичного виховання кардинальним чином. Ба більше, саме по собі викладання вітчизняної історії в університетах, м’яко кажучи, далеке від ідеалу (методологічно-світоглядні, аксіологічні недоліки курсу, аналогічні світоглядні проблеми викладачів включно з відверто або приховано антиукраїнськими поглядами). Проте університетський курс історії хоч якось компенсує відсутність всезагальної системи патріотичного виховання молоді. Викладання історії у вищій та середній школах попри ряд недоліків відіграло чималу роль у процесі національного відродження українського суспільства (це особливо помітно зараз, на тлі військово-політичного протистояння з Москвою).

Щодо філософії, то тут питання набагато складніше. З одного боку, загальний короткий курс філософії для всіх – це страшенна профанація самого поняття філософії. Неважко зрозуміти Мераба Мамардашвілі, який відкидав обов’язкове вивчення філософії «технарями». З іншого боку, навіть короткий курс історії філософії і навіть за умов його далеко не досконалого викладу здатний розширити межі свідомості хоч якомусь відсотку студентства. В цій системі координат філософія (нехай і профанована) слугує протиотрутою проти калькуляційного мислення сьогодення. Навіть якщо із сотні слухачів курс філософії змусить задуматися над фундаментальними проблемами одного-двох студентів, цей курс не марний. Інша проблема – на українські кафедри філософії на зміну носіям «постдіамату» приходить все більше число епігонів принесених із Заходу деструктивних ідей (постмодернізм, різні варіації гендерної ідеології і т.п.).