Костянтин Рахно: Вибори в Могилянці, які виборами не є, - це модель того, як буде виглядати в Україні демократичне правління лібералів

Києво-Могилянська академія, вірна подвійним стандартам демократії, вкотре продемонструвала, що "дуже хочеться, то можна".

Відкрите ж суспільство! Якщо дуже потрібно, то скринька з бюлетенями може бути відкрито винесена, а потім відкрито з'явиться знову. Головне, щоб число папірців збігалося. А якщо Міністерству освіти й науки не сподобається такий толерантний прийом, то в дію вступлять мітингуючі ліберальні студенти, які хочуть саме такого ректора, як потрібно. 

Нагадаю, що ректор - це той самий Сергій Квіт, який свого часу підтримав надумані звинувачення та заднім числом, на пару з ліваком Мелешевичем, звільнив з роботи нині покійного науковця-патріота Олексія Курінного: "Як з’ясувалося, контракт з ним ще раніше не був продовжений, тому він надалі не буде в нас працювати".  Оголосивши, що він "фактично вже не є нашим викладачем". Молодий науковець з написаною дисертацією та багатьма науковими публікаціями завинив перед вузом хіба що тим, що публічно покритикував шанованого там українофоба Ярослава Грицака за вимогу забути про Голодомор, і це виявилося цілком справедливим згодом, під час подій минулого року, коли Грицак разом з українофобами Єфіменком та Галушком взяв участь в атаці на Музей Голодомору. 

Одним зі звинувачень Квіта на адресу Олексія Вікторовича було те, що на його захист до університету "з’явилася його група підтримки". Тоді Квіт репетував, що "університет – це автономна інституція, де кожен може самореалізовуватися, не зачіпаючи гідність та інтереси інших. Давайте цінувати свій університет, а не використовувати його". Виявляється, що коли дуже кортить влади, то можна й університет ліберальненько використати, і групу підтримки зі студентського ресурсу вивести...

А якщо масштабніше, то вибори в Могилянці, які виборами не є, - це модель того, як буде виглядати в Україні демократичне правління лібералів. Неважливо, хто, скільки й за кого проголосував, важливо, що перемагатимуть завжди визначені заздалегідь ліберали. І коли треба, законність діяти не буде.

Костянтин Рахно: Світ змінився і націоналісти старого призову не вміють дати собі з ним ради

Наше колоніальне минуле минулося вже давно. Зараз у нас наслідки не совєтчини, а кравчуківщини й кучмізму. Він ніс сліди попередньої, радянської, епохи, але ми вже залежимо від нього. Як бачите, сучасність уже важко міряти нацдемівськими категоріями кінця 1980-початку 1990-х.

Є нові виклики. Скажімо, той же Сорос є нерадянським і антирадянським. Але це не означає, що він є хорошим, проукраїнським, корисним і безпечним. Світ різко змінився. Змінився Захід, який ідеалізували рухівці початку 1990-х.

Змінилися суспільні проблеми. 

Скажімо, антирадянщиків Калинця з Шевчуком звуть "совками", бо вони не допустили вручення Шевченківської премії ліберальному українофобові Грабовичу. 

Антирадянщик Маринович преспокійно уживається з аспірантом Інституту марксизму-ленінізму Грицаком і бере на роботу комуніста Найема. 

Кіпіані є антирадянським і навіть паразитує на пам'яті Стуса. Але з цього не випливає, що він кращий за свого багаторічного візаві Медведчука. 

По Україні натицяли, не питаючись, чужих релігійних знаків, які, хоч і не радянські, ріднішими й приємнішими від того не стануть. 

Тобто проблемою є вже не совєтчина, а щось інше, нове, з чим націоналісти старого призову не вміють дати ради. Вони або лягають під ліволібералізм, вважаючи, що це і є обітованний Захід, або безпорадно усуваються з актуального життя.

Щодо Вахтанга Кіпіані

Ситуація навколо збірника документів "Справа Василя Стуса" діагностична для нашого суспільства.

Ні, не тому, чому всі подумали. А тому, що симулякр.

Замість фахового літературознавця чи історика журналіст середньої руки, зайнятий по життю іншими трудоємкими справами, видає себе за сидільця в архівах, укладача збірника документів, коментатора. Мовляв, вийшов із зони комфорту й рушив дихати архівним пилом. Суспільство має розвісити вуха й вірити.

Хоча досить почитати його власні тексти: вони пласкі й примітивні.Отже, щось заробили літературні самі знаєте хто.

Зрозуміло, що збірник документів укладений не ним, що це така ж фікція, як деякі дисертації. Але прикметне бажання здаватися "розумним", таким... принауковленим. А заодно заробити собі на безпрограшній темі Василя Стуса політичний капіталець.

1) суто по-людськи мені саме через численні антиукраїнські висловлювання, а також через нестерпну нудність і менторство Вахтанг Кіпіані бридкий і нецікавий;

2) як науковцеві мені не надто імпонує феномен підміни науки "публічними інтелектуалами", бо тут щось одне - або ти блогер, журналіст, публіцист, або ти науковець, який пише статті й дискутує на конференціях.

3) як науковець я можу зрозуміти, що публікація документів про недавнє минуле - річ дуже подразлива, бо йдеться про живих людей, поганих або хороших, і родичів живих нині людей. Різні вчинки яких, навіть не такі жахливі, як у другопланового героя книги, можуть сприйматися по-різному;

4) навіть фанатичні ліволіберальні симпатики Кіпіані не заперечать, що Вахтанг не є терпимим до чужих думок, які суперечать його власним поглядам (або радше тим, які він вірно поділяє, бо я не впевнений, що у Кіпіані є ВЛАСНІ погляди й він здатен десь вийти за межі ліволіберального темника). Цікаве питання: а сам Кіпіані як поставиться до публікації збірника документів, які покажуть у невигідному світлі Вахо та його господарів?

5) з іншого боку, як науковець я не можу не помічати намір ультраліволіберальних "публічних інтелектуалів" убезпечити себе, знайти докази своєї причетності до науки та індульгенцію на подальші публічні висловлювання. У разі чого, це ж той, хто про Стуса книгу видав, і на кого наїжджало Всесвітнє Зло чи то пак кум Всесвітнього Зла. У обох фігурантів процесу, до речі, одна й та ж сама проблема з іміджем: людина як людина, руки, ноги, голова, й риси обличчя поодинці банальні до неможливості, але все вкупі складається у щось несимпатичне, що унеможливлює суто людські симпатії і до "топ-журналіста, якого слід читати й поважати", і до "політика вищого ешелону, з яким треба рахуватися". Немає в них того, що зветься російською "обаяние". "Необаятельные" они.

6) Зрозуміло, що ця книга висіялася звідти ж, звідки багато дисертацій, і її справжні автори - десь серед тих, хто викладає дані з архівів на сайті Кіпіані. Ясно, що він її власноруч не компілював і не писав. Процес підміни науки, в даному випадку літературознавства, "Малими землями" триває.

Щодо книжки, то зі Стусом у загальних рисах, з точки зору історії "все ясно": події, дати, перипетії переважно відомі. А уявіть собі, що, припустімо, знайдеться пачка німецьких документів, яка спростує версію загибелі Теліг або Ольжича? Чи ЗОВСІМ по-іншому змусить подивитися на акт проголошення незалежності 30 червня? Чи дасть ІНАКШІ відомості про особу видатного націонал-комуніста або найбільшого діаспорного мовознавця? Такі, що будуть ЗОВСІМ несумісними з дотеперішніми? Або якщо виявиться, припустімо, що один наш великий-превеликий режисер спершу був не жертвою режиму, а... навпаки, на що натякав Валентин Мороз? І яка тоді буде реакція і публічних інтелектуалів, і деологів, і тих, хто про суб"єкта щось писав?

Є теми в історії ХХ століття, які В РАЗИ більше міфологізовані, ніж Василь Стус, набагато більше неясні в загальних рисах і навколо яких побудоване складне риштування з дисертацій, монографій, статей, дописів і громадської релігії. І для кожної з них архіви можуть бути вбивчими.

К.Р.

P.S. Отже, Дарницький районний суд міста Києва заборонив розповсюдження книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» до усунення з неї інформації, що порушує право політика Віктора Медведчука на повагу до честі та гідності. Таке рішення було винесене на засіданні 19 жовтня.

Як я вже писав, принципової різниці між обома особистостями нема. Ліберал Вахтанг Кіпіані відомий тим, що публічно назвав увесь український народ "б...длом", протиставивши йому себе за етнічною ознакою. Він же вимагав розчленувати Україну 2012 року. Він же радісно прикладав рядки Тараса Шевченка до збоченців. Він же глумився над розстріляними кобзарями. А його "Істаричная генацвалєправда" - це звалище україножерських вигадок.

Є підстави сумніватися, що він сам писав цю книгу, витрачав час на сидіння в архівах тощо. І видав він її суто зі шкурною метою - зробити собі репутацію "вчоного" й "патріота".

Павло Гай-Нижник: Про блюдолиза Тараса Возняка

Т.Возняк: "Україна має бути зруйнована"; 
П.Гай-Нижник: " Ми йдемо по тебе, виродок, чекай... Хазяїн псів не береже!"

Хто читав потік гівна від вічного стукача і блюдолиза Тараса Возняка, що чомусь уявив себе кимось... То цей підар, прикриваюсь своїм батьком, як Медведчук, хоче позиціонувати і себе нібито інтелектуалом, бо сраколиз на кучмині гроші видавав " Ї"? А хто ця подоба інтелектуала: продажна курва без освіти,що виставляє себе публіцистом. а є слюсарем! Пане Возняк, зчешіть свій язик псячик для хазяїна, бо ти псом був і псом здохнеш, неук! Або не пиши дурні, хрунь галицький! Повій не пиздять, а старих повій, як ти стукач Возняк, ігнорують і попускають... Смерди сам собі... І віднині пий пиво і горілку вдома... Цьом тобі, чмо... Попустять тебе скоро, ліберало-стукач.... (перепрошую за "ліберо" (кожен має право на політичні погляди, тож: просто -- блюдолиз-стукач).
Це ти, блюдолиз, відмовляєш мені бути Українцем!? Ти -- вічний раб?! Мені!? Ссучена курва чоловічої подоби, попадись-но мені на очі!
Ти, чмо Возняк, мій народ називаєш конченим (так, вибір не найкращий), але гівно недовчене зачисляєш себе до інтелектуалів!? Ти хто такий!? Щоб таке писати про мою націю?! Чмо породажне! Ще хоч хтось з тобі подібних напише щось, що мій народ тупий (так, може вибір комусь не подобається), буде індивідуально вичеслений і покараний! Не той, хто проти, а той, хто опускає мою націю... Возняк, ти, ходяче тіло, написав: "Україна має бути зруйнована". Ми йдемо по тебе, виродок, чекай...
Пишіть дурню, ми записуємо ваші імена, виродки! Прийдемо до кожного, "шатуна"... Ви націоналісти? Ви -- пристосуванці! Хочете бачите реакцію націоналістів, возніки? Побачете! Ну, сміливці, давайте... І бережіть себе... Війна -- так війна! Тільки хазяїн псів не береже!
P.S. Я дуже перепрошую українську інтеліґенцію (і та, що була, і ту, що перевзулася), і ще більше інтелектуалів за стиль мого "еротичного" та "виважено-етичного" звернення до продажного чма... Вважайте, що я написав йому (і йому подібним) його ж мовою з попередженням... Дістали... Дістали рвати мою державу!

P.S.

Ірина Фаріон 
Гидотніша тварюка за цього квазімода хіба садовий.

Павло Гай-Нижник
 Зеленим розберемося окремо, але без цього гною! (чи як там правильно, ви - філолог), але писав навіть не як вчений, а як простий громадянин... Зеленого порвем, але спрочатку добєм цих псевдоотрутних нібипатріотів..

Ірина Фаріон
Абсолютно підтримую Вас. Це падло заслуговує не тільки на найбрутальнішу лексику, а на найвишуканіші форми гидування. Зрештою, як і кожен лібераст. А що воно знову блювануло?

Петро Іванишин: Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби і жертви

Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
                               Ліна Костенко

На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху “антикультури”, котрий пишно зріс під шум боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами – антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо – міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до насущних українських питань політика “держави Україна”, а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як “десакралізація” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як “політичне антиукраїнське літературознавство” й зазначає наступне: “Ударів найбільше падає на Т.Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О.Забужко, якийсь герострат О.Бузина (на вульгарному рівні), Б.Сушинський та ін. Побивається М.Коцюбинський й український модернізм ([у дослідженнях] С.Павличко), Леся Українка, О.Кобилянська, І.Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. – Авт.), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України” (“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”). Додамо, війна, базована передусім на західних цінностях ліберальної демократії, передусім деструктивних ідеях постмодернізму.

Не став винятком у цьому антикультурному процесі й такий різновид культури та мистецтва, як художня література. Якщо культура, на думку більшості філософів, це комплекс національно-духовних цінностей, то, відповідно, антикультура – це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних. Якщо культура творить людину (як національну особистість), культивуючи людяність, то антикультура людину вбиває, нівелюючи категорію людяного. Це, на жаль, прямо стосується більшої частини новітньої письмової продукції, котра урочисто проголошує себе “сучасною українською літературою”, однак насправді, як видається, є її протилежністю. Головним новітнім методом створення цієї так званої літератури став запозичений із Заходу постмодернізм. Той постмодернізм, який об’єктивні дослідники вже давно охарактеризували як політичну настанову у сфері культури, як фетишизацію лібералізму (С.Квіт). Складовими постмодерної творчості – епохи “неоцинізму”, за Л.Костенко, – стають імітація, гіпертрофована цитаність, постійна іронія (але переважно чомусь лише над традиційними вартостями), руйнування етичних, естетичних, релігійних тощо норм, вульгарність, агресивність, попса, блатняк, необмежений егоїзм, запрограмований еклектизм, утвердження релятивізму, оспівування німфоманії, сексуальних патологій, порнографії, насильства, наркоманії та ін. Усе це витворює, за влучним висловом молодого критика Дмитра Дроздовського, “антиестетику пристосуванства” чи “антилітературу українського постмодерну”, міцно базовану на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму. Колоніальну літературу схожого антинаціонального типу, хоча із іншим ідеологічним знаком, утверджувала у сфері красного письменства комуністична партія СРСР за допомогою іншого політичного методу – соцреалізму.

Ігор Загребельний: Новинки від міносвіти, або Як перетинаються інтереси культурних марксистів та культурних сталіністів

Бажання Міністерства освіти і науки скасувати обов’язкове вивчення в українських вузах циклу гуманітарних наук викликало осуд з боку багатьох середовищ. Доволі сумнівними є аргументи викладачів, котрі керуються виключно приватними інтересами і переймаються лише тим, що з відміною від обов’язкових предметів у них суттєво зменшиться кількість годин або ж вони узагалі втратять роботу (на мою думку, є необхідним радикальне зменшення кількості вузів та студентів з метою адаптації до ринку праці і повернення вищій освіті елітарного статусу; подібні зміни неодмінно призведуть до звільнень викладачів, одначе інакшого шляху оптимізації вищої школи не існує). Натомість цілком справедливим є занепокоєння патріотично налаштованих інтелектуалів та ширших кіл громадськості щодо суспільно-політичних наслідків освітніх реформ.

Найбільших побоювань викликає скасування обов’язкового курсу історії України.  Безперечно, цей курс не вирішує проблем патріотичного виховання кардинальним чином. Ба більше, саме по собі викладання вітчизняної історії в університетах, м’яко кажучи, далеке від ідеалу (методологічно-світоглядні, аксіологічні недоліки курсу, аналогічні світоглядні проблеми викладачів включно з відверто або приховано антиукраїнськими поглядами). Проте університетський курс історії хоч якось компенсує відсутність всезагальної системи патріотичного виховання молоді. Викладання історії у вищій та середній школах попри ряд недоліків відіграло чималу роль у процесі національного відродження українського суспільства (це особливо помітно зараз, на тлі військово-політичного протистояння з Москвою).

Щодо філософії, то тут питання набагато складніше. З одного боку, загальний короткий курс філософії для всіх – це страшенна профанація самого поняття філософії. Неважко зрозуміти Мераба Мамардашвілі, який відкидав обов’язкове вивчення філософії «технарями». З іншого боку, навіть короткий курс історії філософії і навіть за умов його далеко не досконалого викладу здатний розширити межі свідомості хоч якомусь відсотку студентства. В цій системі координат філософія (нехай і профанована) слугує протиотрутою проти калькуляційного мислення сьогодення. Навіть якщо із сотні слухачів курс філософії змусить задуматися над фундаментальними проблемами одного-двох студентів, цей курс не марний. Інша проблема – на українські кафедри філософії на зміну носіям «постдіамату» приходить все більше число епігонів принесених із Заходу деструктивних ідей (постмодернізм, різні варіації гендерної ідеології і т.п.).

Анафема Ярославу Грицаку

Галичайник. Лембержець. Лібераст.
Інколи може написати щось цікаве.
Один з небагатьох, хто пам"ятає про участь донбащуцького робітничого руху у демонтажі СРСР.
Може гарно переоповісти історичний анекдот про двох жидів-філософів та розпечену кочергу.
Або злепити оковирну побрехеньку, як Новий Йорк захлинався приступом українофілії під час гарбузяної каші-2004.
Але не більше.
Юдофіл та полонфіл - майже скотоложець.
Автор вкрай нудного посібника з української історії, після якого не хочеться бути українцем, а натомість хочеться повіситися.
Представник найгорізонтальнішої парості ліберального позитивизму - у його світі не те, що не можна дивитися зорі, через те, що зорі не покладеш до каші. У його світі зорі взагалі не існують. Є лише каша.
Я не хотів би мешкати у побіному надевклідовому зажидовленому світі.
РS. Дивним чином гоорішня світлина нагадала ось це :

"....Посеред кімнати стояв стіл, приблизно такий завбільшки, як і той, для гри в карти, але цей був накритий чорною скатертиною. Самотня свічка горіла на самім його краєчку. Пан Попель був зодягнутий у чернечу рясу, а на голові чомусь мав єпископську митру, але повернуту навпаки. Побожно склавши руки, він бубонів якусь молитву обличчям до тьмяного образу, що висів на дальній стіні. Коло нього в німому поштивому захваті завмерло кілька слуг у лівреях, а ще один слуга тримав на руках маленького чорного цапка. 

— Пане наш, ти що там, що нам даш, дай днесь нам, з-під землі, з-під камінь, з-під морів дай нам днесь, тінь там тоне, тінь там десь, дай нам піт, дай нам кров, дай нам сліз і сіна віз, його тіло, його душу, його серце, його дупу, з-під морів, з-під землі, з-під камінь. Амінь. В ім’я хвоста і стегна і синього прутня. Амінь. В ім’я слини і крові і хворого зуба. Амінь. В ім’я нирки і кишки і вічного страху. Амінь. Маргадон, Вельзевул, Люцифер! Ґінехоше, Ібліс, Кальвін! Асмодей, Зороастр, Басаврюк! ...."

http://gorlohvat.livejournal.com/242766.html

СЕРГІЙ ЧАПЛИГІН: ПОДОЛАННЯ ЛІБЕРАЛІЗМУ

Лібералізм являє собою світову систему виробництва і відтворення людей та ринків, яка супроводжується гіперморалізмом прав людини. Під цими економічними, політичними, моральними, формами, лібералізм являється центральним блоком ідей, які характеризується п'ятьма принциповими співпадаючими процесами:
1. індивідуалізація (руйнування старих спільнот приналежності);
2. омасовлення (стандартизація способів життя і поведінки);
3. десакралізація (відхід від релігії на користь наукової картини світу);
4. раціоналізація (панування інструментального розуму за допомогою ринкового обміну і технічної ефективності);
5. універсалізація (планетарне поширення моделі ліберального суспільства імпліцитно виставленої як єдино раціональної і тому як найвищої).

Сергій Чаплигін: Проти тих, хто вбиває душу: Нашим завданням є подолати 4 політичних міфи, нав‘язані нам лібералами

Сьогодні більшість із нас, хто вважає себе християнином, зустрічаючись з новими життєвими ситуаціями та випробуваннями, мабуть хоч раз, десь підсвідомо, задавалися питанням:
«Чи можу я визначити проблеми нинішнього дня й дати на них відповідь згідно вимог Єдиної Істини Христового Євангелія?»
Адже Істина має не тільки зберігатися незмінною, а й розумітися тими, кому Бог її посилає.
Мало того, треба вміти давати відповіді на виклики часу, а не триматися (як багато з нас) у мізантропічній відокремленості та сектантському заспокоєнні своєї праведності.

Володимир Горовий: Ярослав Грицак – хто він: лакей, зрадник, слабкий історик чи злісний (замовний) байкар?

«Якби ви вчились так, як треба» (Тарас Шевченко).

Про проблеми з сучасною історіографією

“Можна Ярослава Грицака вважати лакеєм, навіть зрадником, а можна – тільки слабким істориком. Можна і осуджувати його як за моральні, так і професійні гріхи. Немає сумніву, що його історичні джерела дуже сумнівні, а його заключення дуже часто зовсім без наукових основ. Одначе треба також дивуватися тим людям, а тим більше інституціям, що його називають істориком, а то і професором, а не прямо злісним або замовним байкарем, і дозволяють йому впливати на майбутнє покоління”. Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ. («Український погляд», 18.04.2011р.).

Аскольд Лозинський, голова Світового Конгресу Українців, є членом правління багатьох українсько-американських та світових українських організацій, а також професійних асоціацій США. Проводить активну роботу по об’єднанню світової української спільноти за кордоном. З цією метою не раз зустрічався з президентами США, України, Польщі. Нагороджений орденом України «За заслуги» та відзнаками організацій українців у світі.

Коли у середині 1960-х років, головним чином, у Канаді та Сполучених Штатах був створений Світовий конгрес вільних українців (СКВУ), який після утворення Української держави трансформувався у Світовий конгрес українців (СКУ) та поширив свій вплив на європейські країни та на терени держав, що утворилися на уламках колишнього СРСР, його президентом у 1998 р. став Аскольд Лозинський. Він донині обіймає цю посаду. Сьогодні, поряд з УВКР, Світовий конгрес українців (організація представляє українців, які мешкають поза межами України) є ще однією міжнародною організацією, покликаною об’єднувати українців.

HOMO ECONOMICUS

Лібералізм сьогодні є найбільш поширеною ідеологією, і його слід критикувати з двох причин.

По-перше, тому що лібералізм - це ідеологія, яка розглядає суспільство, відштовхуючись від абстрактного уявлення про індивідуума, тобто від індивідуума в собі. Тим самим ця ідеологія поширюється за рахунок придушення будь-яких форм співучасті людини в колективних структурах, будь то приналежність до народу, до етносу, до нації або до якої б то не було культурі.

Друга причина критики лібералізму полягає в тому, що лібералізм - це економічна теорія, яка вважає, що економіка - це доля. Ліберальна економічна теорія грунтується, відштовхуючись від цього, на антропології, заснованої на оптимальній фігурі homo economicus – людины, що споживає.

Андрей Окара: На Украине не прижился либерализм

Украине за двадцать лет так и не прижился либерализм, как политэкономическая теория. Об этом корреспонденту "Росбалта" заявил российский политолог Андрей Окара.

В 2006 году украинские социологи провели исследование патерналистских настроений в Украине – их поразило, что местами надежды на государство превышали аналогичные показатели в России, где государство имеет большее значение для жизни людей, чем в Украине.

Поэтому либерализм как политэкономическая теория в любых ее вариантах в Украине непопулярна, а все попытки ввести ее элементы в партийные программы (Арсений Яценюк, партия "Реформы и порядок", Либерально-демократическая партия Украины Игоря Душина и созданный при ней "Либеральный клуб") не принесли успеха. Помоги себе сам, надейся только на себя, государство как "ночной сторож", платное образование и медицина – это всё лозунги "сильных", а советские люди привыкли быть "винтиками" в огромной госмашине, которая была символическим "отцом" – она заботилась о людях, давала им работу, но полностью блокировала и даже наказывала любую частную инициативу.

Сергій Чаплигін: Політична теологія

Позбавлення людини пам'яті зливою щоденних новин, коли «ранкова газета замінює ранкову молитву», не дає їй можливості сформувати образ ворога та зрозуміти політику як протистояння добра та зла.

Тим самим людина перестає бути вільною – вона позбавляється вибору між добром та злом у своєму приватному житті, перестає бути людиною політичною. А отже, забуває свій рід, який має продовжувати до кінця часів, даючи відсіч ворогові.