Костянтин Рахно: Роль либералов в рашизации

Российские либералы несут основную ответственность за происходящее.

Они годами держались за леволиберальный катехизис со всеми возможными девиациями. И при этом позиционировали себя как западники, причём единственные возможные.

Этим отталкивая от себя нормальных людей - не леволиберальных, но вполне себе прозападных по культурным предпочтениям.

Они годами культивировали специфическую русофобию - презрение, ненависть, отвращение ко всему великорусскому, которое легко перерастало в славянофобию и украинофобию, например, в кубанофобию.

Это существование как "малого народа" неизбежно вело к отталкиванию нормальных людей. И одновременно притягивало элемент с убеждениями в духе леволиберального кумира Бродского.

Наконец, леволибералы помогли отряхнуть от нафталина и транслировать на образованную часть общества архаичные путинские антифашистские нарративы.

Без них "борьба с фашизмом" осталась бы достоянием ретрокоммунистических диплодоков.

Поэтому возникла целая плеяда либералов-путинцев - Познер, Масляков, Клейн, Шнирельман, Дюков.

Костянтин Рахно: Світ змінився і націоналісти старого призову не вміють дати собі з ним ради

Наше колоніальне минуле минулося вже давно. Зараз у нас наслідки не совєтчини, а кравчуківщини й кучмізму. Він ніс сліди попередньої, радянської, епохи, але ми вже залежимо від нього. Як бачите, сучасність уже важко міряти нацдемівськими категоріями кінця 1980-початку 1990-х.

Є нові виклики. Скажімо, той же Сорос є нерадянським і антирадянським. Але це не означає, що він є хорошим, проукраїнським, корисним і безпечним. Світ різко змінився. Змінився Захід, який ідеалізували рухівці початку 1990-х.

Змінилися суспільні проблеми. 

Скажімо, антирадянщиків Калинця з Шевчуком звуть "совками", бо вони не допустили вручення Шевченківської премії ліберальному українофобові Грабовичу. 

Антирадянщик Маринович преспокійно уживається з аспірантом Інституту марксизму-ленінізму Грицаком і бере на роботу комуніста Найема. 

Кіпіані є антирадянським і навіть паразитує на пам'яті Стуса. Але з цього не випливає, що він кращий за свого багаторічного візаві Медведчука. 

По Україні натицяли, не питаючись, чужих релігійних знаків, які, хоч і не радянські, ріднішими й приємнішими від того не стануть. 

Тобто проблемою є вже не совєтчина, а щось інше, нове, з чим націоналісти старого призову не вміють дати ради. Вони або лягають під ліволібералізм, вважаючи, що це і є обітованний Захід, або безпорадно усуваються з актуального життя.

Про позов щодо збірника архівних матеріалів про Василя Стуса

Як на мій погляд, то обоє учасників - Вахтанг Кіпіані й Віктор Медведчук - гідні одне одного, обоє мають українофобські висловлювання (ще ніхто не забув, як мегатолерантний Вахтанг звав українців бидлом?), в обох є спільний етнічний компонент, десь сходяться в поглядах, бо обом хочеться "політичної нації" з усіх підряд і обоє ненавидять націоналізм і правоконсервативні ("ультраправі") погляди, обом хочеться постійно в політику. І цей процес обом принесе дивіденди. Медведчук "захищатиме" своє реноме, Кіпіані обзаведеться індульгенцією проти націоналістів. Якщо раніше націоналісти мали змогу критикувати Кіпіані за його висловлювання, публікації, погляди, підтримку тих чи інших діячів, то тепер Кіпіані апелюватиме до аргументу ад Медведчукум.

Для істориків найцікавіше інше. Це не монографія. Це не історико-художній есей а-ля Сергій Плохій. Це не роман. Це грубий збірник архівних документів. Який визнано замахом на честь і гідність. І ось тут найцікавіше: є архіви, у них - документи, а в них - певна інформація, що тим чи іншим чином суперечить "усталеним" уявленням про події й осіб. І ось вам, дорогі колеги, доказ того, як сприймається ця інформація відносно недавніх і не дуже міфологізованих подій. А як буде сприйматися архівна інформація стосовно Визвольних Змагань, міжвоєнного періоду, Карпатської України, Другої світової, де між собою конкурують радянські, польські, американські, бандерівські різко міфологізовані наративи?

К.Р.

Юрій Винничук. Він же Юзьо Обсиратор

Мабуть, одна з найогидніших постатей сучукрліту - Юрій Винничук. Він же Юзьо Обсиратор.

Особа, що ніколи не була українцем ні за етнічним походженням, ні за симпатіями, ні за переконаннями. Тупа, обмежена, злостива, позбавлена навіть натяку на ерудицію. Невичерпне джерело бруду, соромітництва, збочень, українофобії й брехні, брехні, брехні, коли на ходу вигадується все й привласнюється, якщо погано лежить.

Завжди хочеться запитати його прихильників, чим воно їм подобається? Тим, що відвертий збоченець, чи тим, що неукраїнець, як і Ви, і не боїться публічно зневажати все українське? П...рнографію любите? Вам справді подобається читати різні дурненькі підробки? Вам до смаку переклади з польської й російської ірландських і валлійських середньовічних поетів? Чи великого польського письменника Еріха Марії Ремарка? Вас аж так тішить, що Вам переклали з російської книгу Миколи Пучерова "Всё о кофе", видану 1987 року в Києві й наявну в кожної старшої господині? Вам так приємно, що під виглядом "легенд львівських циган" Вам пхнули під носи текст із "Сказок цыган России", записаний у Карелії, а "легендою львівських вірмен" стала поцуплена зі збірки радянських часів записана ще до революції легенда вірменів Арцаху (Карабаху)? Бо "великий знавець Львова" не став дуже перейматися та витрачати час, аби щось відшукати. Просто взяв із полиці пару російськомовних книг...

Складається враження, що винничукоманія дійсно має підставою певний "мазохізм": персона ненавидить не лише Україну, але й Львів, і так, і сяк глумиться з львів"ян і їхнього патріотизму, а ті ніяк його не нацитуються та не нахваляться...

(с) К.Р.

Настоящіх буйних мало...вот і нєту вожаков)) на безриб"ї і соловей м"ясо)) немає кращого обсерватора, то обсервує такий який є, створюючи атмосферу еуропейського задуп"я Бабусі Австрії)) але як в тому анекдоті про покійного Рабіновіча, коли треба було сказати про покійного добре слово, а він був такою скотинякою, що ніхто не міг нічого доброго пригадати, то рабин викрутився, сказавши, що його діти така сволота, що на їх фоні він просто ангел)) так і тут ...Грицак понаписував такої херні, що Винничук виступив проти нього у своїй публікації)) так що я зміг найти на ньому світлу пляму)) тобто у нас водяться такі потвори, на фоні яких він мало не ангел)) цей то хоч дешеві фейки штампує, а тамтой відвертий шкідник)) та ще й з професорським титулом.

(с) Andrij Bogdanovich

Андрій Мітовський почувається гидко

Уже дещо неактуально за часом, але. Видатний знавець інженерних кадрів товаріщ Касьянов провів чергову лекцію, присвячену "політиці пам"яті", і в черговий раз висловив велиике занепокоєння цією політикою. Звучали заїжджені тези про "національний/націоналістичний наратив, котрий розколює країну", про те, як "праві консерватори і ультранаціоналісти" його підігрівають і так далі. 

Безумовно, національний наратив дуже немилий цим знавцям інженерних кадрів, класової боротьби робітництва Західної України, критики буржуазних трактувань побудови комунізму та інших дуже цікавих речей. Воно ж ще, чого доброго, доведеться за книжечку свою відповідати, де ставиться під сумнів Голодомор.

Ну і цитата: «Західна спільнота не може толерувати те, що відбувається в Україні з політикою пам’яті! … Так, є начебто серйозніші проблеми: війна, реінтеграція Донбасу, Мінськ, тощо … Проте нам не варто відкидати той факт, що в 1923 році була маленька партія в Німеччині, яка не розглядалась як важлива і серйозна сила. Але за 10 років щось сталося! І сучасна Україна дуже схожа, в багатьох аспектах дуже схожа, на Веймарську республіку. Ми маємо почуття національного приниження за втрату Криму і, вірогідно, деякі люди будуть шукати силу, яка змобілізує їх. І цей поділ між Заходом (Центром) – Сходом (Півднем) – це теж дуже серйозна ситуація, адже якісь люди просто вбили історика на вулиці, як це сталося з Бузиною (я не є його симпатиком)… Але він був громадянином країни і в його вбивстві звинувачують двох членів ультранаціоналістичної організації. І суд так і не виніс остаточного рішення… Отже, зараз ситуація така, що тебе просто можуть вбити на вулиці, якщо ти говориш щось не те. … Ми також маємо волонтерські батальйони, такі як Азов, які пропагують ультранаціоналістичну ідеологію. І ці люди мають зброю. Я думаю, що їх використовує керівний політичний клас у власних цілях… І тому Захід має реагувати і бути чутливим до цих питань».

Ось так! Жах - і ультранаціаналісти-кансєрватори, і волання до прагрєсівнай абщєствєнності, і, звісно ж, аналогії з Німеччиною, і нещасний історик (!!!) Бузина... Все змішалось, люди й коні.
Хочеться лише сподіватися, що наш науковий загал якось відреагує на цей потік ліволіберальної свідомості. Бо загрався таваріщ Касьянав, загрався.

Деталі високоінтелектуальної і значущої лекції за посиланням:

Не вбивайте цього посіпаку, просто дайте йому п...и за брехню!

Агенти Кремля ніяк не заспокояться та вустами "своїх істориків" в Україні за допомогою іноземних фондів проголошують :

"...І цей поділ між Заходом (Центром) – Сходом (Півднем) – це теж дуже серйозна ситуація, адже якісь люди просто вбили історика на вулиці, як це сталося з Бузиною (я не є його симпатиком)… Але він був громадянином країни і в його вбивстві звинувачують двох членів ультранаціоналістичної організації. І суд так і не виніс остаточного рішення… Отже, зараз ситуація така, що тебе просто можуть вбити на вулиці, якщо ти говориш щось не те..."
(Професор Георгій Касьянов)...

Люди, не вбивайте цього посіпаку, просто дайте йому п...и за брехню!

(Доктор Тарас Чухліб)

"... обурює те, що Касьянов вважає Бузину істориком. Почнімо з того, що Бузина закінчив філологічний факультет, хоча й не працював за фахом вчителя російської мови й літератури. І продовжимо тим, що жодну з його книг неможливо визнати історичною. Професор Касьянов, який пише теоретичні статті про те, хто який історик, мав би чітко визначати межі цеху науковців, цеху істориків...  У деяких випадках Бузина подається як "журналіст", себто священна корівка модерної дєрьмокакі... перепрошую, демократії. А коли треба, виявляється, він уже історик, вбивають учених, причому Захід і Центр проти Сходу і Півдня"

(Доктор К.Р.)

Мирослав Володимирович Попович

Помер філософ Мирослав Володимирович Попович.

Дивна й суперечлива людина, з якою я спілкувався ще студентом.

У нього була інтелігентна приємна манера спілкування - не зверхня, зате уважна до співрозмовника.

За радянських часів він був практично дисидентом. Плідно досліджував слов"янське язичництво, світогляд давніх слов"ян, шукав архаїку у творчості Миколи Гоголя, залучаючи набутки напівзаборонених тоді структуралістів і німецьких сходознавців доби Третього Райху. Був одним із небагатьох вітчизняних дослідників ірано-слов"янської взаємодії. Писав легко й цікаво. За науковими переконаннями тоді був позитивістом, хоча його та його нині теж покійного друга Вілена Горського й примушували зректися позитивізму. Його дружина Лідія Артюх - відомий етнолог, дослідник народної кулінарії.

Один з тих, завдяки кому було не соромно зватися українцем під радянською окупацією, він, по суті, не прийняв і не сприйняв незалежности України. Світ ловив його - й спіймав. За ненавистю до українського патріотизму він, учорашній патріот, міг позмагатися з Петром Толочком, нападаючись на примарних націоналістів у геть невластивій йому манері, озлоблено й агресивно, просто втрачаючи людську подобу. Це сильно позначилося на його останній великій праці, грубезному "Нарисі історії культури України", місцями перетвореному на тупу антиукраїнську політичну агітку. Працював він у монструозно-бутафорській Києво-Могилянській академії. Проте все ще виглядав чужим серед ліберального паноптикуму, повного дослідників клясової боротьби дрогобицького робітництва, чотирнадцятого з"їзду ВКП(б), діяльности Компартії України зі зміцнення своїх рядів, інженерно-технічних секцій профспілок у соціялістичному будівництві й інших невмирущих проблем...

(с) Костянтин Рахно, доктор історич. наук, ст. наук. співробідник



... смерть одного із найбільших та найсмердючиших гнойових жуків має тішити нас не лише тим, що суттево зменьшується лжеукраїнська та гемороідальна " ініціатива першого грудня", яка вперто вінчає слизьку жабу з червоно-чорною трояндою, ми врешті-решт навчимося розпізнавати шифри та диявольські кодування ліберального дискурсу - адже " світлою людиною" та "великим українцем" називатимуть масона та деукраїнізатора. Усі, хто читав його глевку та кисловату водночас "Історію української культури" ніколи не позбудуться дратівливого здивування через ту впертість, з якою автор доводив те, що українська культура є виключно плебейською та сміховою, повторюючи помилкові твердження Бахтіна щодо Рабле - хай там як, але директор інституту філософії не міг не знати, що ховається за блазенською оболонкою, зводячи усю Україну до того, що називається βάθος. Земля йому товченим склом, пекло - хатою. Дуже задоволений цією смертю...

Олег Янченко 

Скальський, помогло?

Кандидат історичних наук Скальський, що вихваляє Петлюру з Винниченком та пропагує соціялізм на антиукраїнському ресурсі "Історична правда", стверджує:

"Найкраща пропаганда – це комфортні умови життя в державі. Сила української пропаганди – не у вигадуванні та підтримці міфів, а у банальному знанні історії, критичному оцінюванні фактів, відмови від "лакованих героїв".

1) Нагадаю, що в Донецьку та Луганську були цілком комфортні умови життя. То були багатші й модерновіші міста за Полтаву, Тернопіль, Кропивницький. Кримчани також жили комфортніше за чернігівців. Помогло? Майбутні країни Балтії у складі СРСР жили заможніше за решту республік. Помогло?

2) А що таке ті міфи? Неоциніки, гіперскептики й дефекальні деконструктори проголошують "міфами" будь-які факти, які їм не до вподоби. Іншими словами, якщо якась обставина в історії тобі не сподобалася, бо не вклалася в заздалегідь придуману концепцію, тим гірше для неї, хай начувається, проголошу міфотворчістю. Й буду критичним оцінювачем.

3) А що таке банальне знання історії? "Падєлкі ат Лікбєза"? До маразмів Яковенко чи Грицака критично ставитися не вимагають.

4) Усі народи світу мають "лакованих" героїв. Лише вкраїнцям не можна, ніззя!

Андрій Мітовський: Ліві в УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті)

Як бачите, панове, рідко я сюди щось пишу, оскільки до фейсбуку ставлюся досить скептично і упереджено. Але пару слів скажу.

Я принципово не тримаю руку на пульсі нинішніх політичних і т.д. подій, і не плескаю в долоні від всіляких новітніх вітчизняних реформ. Не надто обходить мене і доля УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті). Але те, що його діяльність викликає страшне роздратування в усіляких ліваків з претензією на інтелектуальність (ну а претензія - то ще не значить наявність) - не може не радувати. Безумовно, вищевказані ліваки страшенно сердяться, що дана інституція проводить політику національного нарративу (хоча я б на місці цієї інституції проводив би її куди різкіше і жорсткіше). "Наша національна історична наука - гальмо модерної світової",  - всіляко белькотять вони. Не дивно: саме поняття "національна" ріже їм вуха, бо ж нація для них - не більше, ніж так званий конструкт (так само, як конструктом стала стать, походження і т.д.). Взагалі, характерно, що ліваки воліють будь-що віднести до "соціального конструкту", який існує в їх схибленій підсвідомості.

Але повернемося до УІНП. Точніше до однієї благенької статеєчки, яку я мав щастя прочитати нині. http://ukraine.politicalcritique.org/2017/02/bez-zhinok-i-robitnikiv . В ній автор теж перелякано белькоче про такий нелюбий йому "домодерний неоконсерватизм", про те, що "феміністок і робітничі рухи" (фактично - всяке ліволіберальне ліваччя, яке і до робітника як такого відношення не має) витісняють на периферію. 

Найбільш б"є своїм маразмом і викликає регіт наступна цитата: "У межах цього проекту національність є тотальною ідентичністю, що виключає усі інші. Він ставить перед громадянами хибні дилеми: або Ти українець, або робітник (соціал-демократ, анархіст, автономний націоналіст тощо); або Ти українка, або феміністка; або Ти любиш гетьмана Скоропадського, або Ти не українець.". Авторові, котрий живе в світі своїх соціальноконструктивних фантазій, невтямки, що національність дійсно є ідентичністю. І дилеми не хибні. Дійсно: або ти українець, або ти денаціоналізована лівувата істота без роду племені, або українка - або "гендерне чудо". Про повагу і любов до Гетьмана я мовчу - був би він при владі, то подібні автори вбиральні б вилкою чистити, а не пхалися в "публічні інтелектуали" (звучить куди гірше, ніж "публічна жінка").

Ну, це так, думки вслух. Чому на фейсбуці, який я не люблю? А щоб побільше прочитало тих, кого дані мої думки і розлютять. Хоча навряд чи вони і почитають - ніколи. Треба ж встигнути за грантами, бовтаючись по фондах, як продукт життєдіяльності в ополонці.

Перейменувати!

До речі, а чому б не перейменувати Український католицький університет в Український комуністичний університет?

В ціннісному плані ‪УКУ‬ рухається у бік неомарксизму (у мене є великі сумніви щодо того, що щось завадить цьому дрейфу). Отож, заклад і далі називався б “на три літери”, але назва більше відповідала б сутності.

Так само, до речі, можна було б Могилянку перейменувати в Києво-марксистську академію, паралельно перепрофілювавши ЦВК у окремий факультет (приміром “факультет порнографії і класової боротьби”).

(с) Ігор Загребельний

Ігор Загребельний: Новинки від міносвіти, або Як перетинаються інтереси культурних марксистів та культурних сталіністів

Бажання Міністерства освіти і науки скасувати обов’язкове вивчення в українських вузах циклу гуманітарних наук викликало осуд з боку багатьох середовищ. Доволі сумнівними є аргументи викладачів, котрі керуються виключно приватними інтересами і переймаються лише тим, що з відміною від обов’язкових предметів у них суттєво зменшиться кількість годин або ж вони узагалі втратять роботу (на мою думку, є необхідним радикальне зменшення кількості вузів та студентів з метою адаптації до ринку праці і повернення вищій освіті елітарного статусу; подібні зміни неодмінно призведуть до звільнень викладачів, одначе інакшого шляху оптимізації вищої школи не існує). Натомість цілком справедливим є занепокоєння патріотично налаштованих інтелектуалів та ширших кіл громадськості щодо суспільно-політичних наслідків освітніх реформ.

Найбільших побоювань викликає скасування обов’язкового курсу історії України.  Безперечно, цей курс не вирішує проблем патріотичного виховання кардинальним чином. Ба більше, саме по собі викладання вітчизняної історії в університетах, м’яко кажучи, далеке від ідеалу (методологічно-світоглядні, аксіологічні недоліки курсу, аналогічні світоглядні проблеми викладачів включно з відверто або приховано антиукраїнськими поглядами). Проте університетський курс історії хоч якось компенсує відсутність всезагальної системи патріотичного виховання молоді. Викладання історії у вищій та середній школах попри ряд недоліків відіграло чималу роль у процесі національного відродження українського суспільства (це особливо помітно зараз, на тлі військово-політичного протистояння з Москвою).

Щодо філософії, то тут питання набагато складніше. З одного боку, загальний короткий курс філософії для всіх – це страшенна профанація самого поняття філософії. Неважко зрозуміти Мераба Мамардашвілі, який відкидав обов’язкове вивчення філософії «технарями». З іншого боку, навіть короткий курс історії філософії і навіть за умов його далеко не досконалого викладу здатний розширити межі свідомості хоч якомусь відсотку студентства. В цій системі координат філософія (нехай і профанована) слугує протиотрутою проти калькуляційного мислення сьогодення. Навіть якщо із сотні слухачів курс філософії змусить задуматися над фундаментальними проблемами одного-двох студентів, цей курс не марний. Інша проблема – на українські кафедри філософії на зміну носіям «постдіамату» приходить все більше число епігонів принесених із Заходу деструктивних ідей (постмодернізм, різні варіації гендерної ідеології і т.п.).