Ліна Костенко тоді загравала з СДПУ(о). Тримав позиції Валерій Шевчук. І Мирослав Попович, теж СДПУ(о)шний. А ще зберігалася в силу особистих смаків Кучми класична українська естрада, було багато фестивалів. І Українське радіо.
Але паралельно, й дуже потужно, рухалося дещо інше. Перш за все, десятки значних письменників померли в безвісті, без розголосу. Про них не говорили, їх не згадували.
Виліз сучукрліт, який копіював космополітичну, брудну й сороміцьку російську перебудовну прозу, тільки замість антирадянщини антиукраїнство.
Це і сморідний Андрухович, і брудний Іздрик, і важко відрізнюваний від нього Ірванець, і автор фанфіків Дереш, і монструозний Винничук, якому протегував його коханий Кривенко - придворний журналіст Лазаренка.
Тоді ж виринув Бузина, приятель Кривенка з Винничуком.
Тоді ж різні "Брати Гадюкіни", "Скрябіни", оте от усе.
Тоді ж Віктюк, який до 1991 року десь у ТЮГ зайця Морковкіна ставив.
Тоді ж Павличко-донька, Томка "Сиктивкар" Гундорова. Тоді ж Яковєнко. Тоді ж Грицак.
І тут дуже характерні моменти - це і вимивання з України тих, хто хотів писати щось інше, ніж дрібносоромітництво.
І перехід тих, хто міг нормально писати про високе й мав культурний шар, культурний бекграунд, як Покальчук, - у табір пошлятини. Що б не казали про його мегаосвіченість, все тепер, як у вульгарному анекдоті. Покальчук залишиться співцем "того, що в спідній білизні". Ефект Джигурди, коли фактурний актор, який міг стати слов'янським Клінтом Іствудом, сам себе випиляв із високої культури й кар'єри.
Люди цього не просили й не прагнули. Їм це пхали. Люди реагували гривнею й просто переставали купувати українську книгу. Бо ти її купиш - а там така чорнуха, по...ха, ще й українофобія.
Комментариев нет:
Отправить комментарий