Костянтин Рахно: Є своєрідний мовчазний протест проти сучукрліту

Я не знаю, що за людина Мартин Якуб, він же Василь Шульга. Судячи з його освіти, гадаю, що ми з ним абсолютно конфронтаційних переконань. І мати його в друзях мені б не сподобалося.

Але він правий, коли каже, що недорікуваті сучукрлітератори не володіють українською мовою, підмінюючи довгими джойсівськими реченнями сюжет, зміст і образи персонажів. Він правий, коли каже, що сучукрписьменники не поважають читачів, не дають їм те, чого прагнуть читачі, й зверхньо до них ставляться.

Він говорить щиру правду, що сучукрлітератори, які переважно не є щирими українцями й вчилися здебільшого не в Україні, відучили людей читати українською. Бо до доби бубабукання й постпоступовства людина купувала книгу, не боячись, що це буде занудне напівсороміцьке вариво з висміюванням усього українського, глумом над усім людським, людяним, щирим, добрим, героїчним. Були книги сильніші, слабші, але, за винятком різних ідеологічних памфлетів, переважно читабельні. Сучукліт, наслідуючи російську перебудовну прозу, змішав ті жовчні памфлети з художньою літературою, спрямувавши свої знущання проти українства.

Є своєрідний мовчазний протест проти сучукрліту. Люди відверто гидують читати твори посивілих постмодерних соромітників. Їхній час минув. Читач шукає стару добру класику, фентезі, детективчик, любовний роман, що завгодно, тільки не чергові релаксації й псковіади. І фото з сучукркнигою 1990-х років у кошику для сміття буде дедалі більше...

Василий Мирянин: "Уния — благо, Хмельницкий — предатель!": Как греко-католики историю переписывают

Недавно мне попалась в руки книга западноукраинского писателя Владимира Ешкилева под названием «Уния». Сразу оговоримся, книга не о Брестской церковной унии 1596 года, а о политической Гадячской унии 1658 года, хотя церковная тематика там тоже затронута.

Из описания книги мы узнаем: «роман повествует об Иване Выговском и преданных надеждах украинской шляхты, которая надеялась на достойное место Украины-Руси в наиболее передовом из государств того времени - Речи Посполитой, о роли православной церкви в тех событиях, о катастрофе, случившейся с Гетманской державой после Конотопской битвы».

Богдан Хмельницкий описан в романе как уродливый («массивная челюсть», «хитрые татарские глаза» и лицо «кирпичного цвета»), истеричный и пошлый пьяница, постоянно ругающийся матом и отпускающий шуточки «ниже пояса».

Военные победы Хмельницкого, намекает автор, состоялись не столько благодаря таланту полководца, сколько благодаря татарской коннице и ... помощи демонических сил.

Бороться с польскими войсками Хмельницкому помогает молодая развратная ведьма из «секты каинитов», которая при помощи древнего оккультного ритуала вселила демона войны Ашуру в казацкого полковника Максима Кривоноса. Сам ритуал представляет собой процесс поедания (а точнее - слизывания) «ячменной саламахи» с трупа предыдущего носителя демона. После смерти Кривоноса одержимым демоническим духом становится.... кошевой отаман Иван Сирко, который периодически, наевшись отвара из какого-то наркотического вещества, погружается в демонический транс.

На этом фоне ключевые фигуры романа, глазами которых мы и наблюдаем все происходящее, - протестант Юрий Немирич и предатель Иван Выговский - показаны как рафинированные интеллигенты, то и дело изрекающие латинские сентенции и философские тезисы с использованием ссылок на «классиков». Именно эти люди, утверждает автор, несли Украине благо в виде «справедливой унии» с просвещенной Польшей, которую неблагодарная чернь отвергла.

Особую роль автор отводит православному духовенству. Иерусалимский патриарх Паисий (роль которого, по мнению автора, «недооценена») изображен как пришедший из «валашской дупы» (языком оригинала) проходимец-авантюрист, подстрекающий Хмельницкого и московского царя на крестовый поход против турок и поляков, попутно вытаскивая из "московитов" и украинцев деньги под видом сбора средств на Гроб Господень.

Ну и куда же современному украинскому роману без сцен сексуального характера, которыми творение Ешкилева буквально кишит. На страницах книги то и дело выскакивают «прутни» (так на современном украинском языке звучит название полового органа), описания оргий и сексуальных фантазий.

Назвать этот роман «историческим» язык не поворачивается. Последовательный сюжет с объяснением происходящего в нем отсутствует. Скорее это смесь суггестивных художественных рассказов, призванных выставить украинское православное казачество и духовенство в самом отвратительном виде и внушить к ним омерзение. Казачество в романе изображено как дикая, необразованная и вечно пьяная языческая сила. Вместо славных защитников Православия мы видим злых язычников, которые только прикидываются христианами, а на самом деле поклоняются древним языческим богам.

Подспудно читателям внушают следующие идеологические тезисы: казакам нужно было разорвать союз с Россией и перейти на сторону Речи Посполитой, чтобы создать унию трех народов - польского, литовского и украинского. При этом Ешкилев, конечно же, не углубляется в детали, чтобы не вызвать у читателей сомнения относительно «справедливости» и возможности этой унии.

Дело в том, что первоначальный Гадячский договор (1658), довольно привлекательный по содержанию, был в конечном счете отменен польской стороной под давлением «Святого Престола» и униатов. Поэтому, если кто-то и виноват в «зраджених надіях» украинской шляхты, то это далеко не украинский народ, который не принял рабскую унию, а Католическая церковь, о роли которой Ешкилев «скромно» умалчивает.

Євген Баран: Стерв'ятники від науки

В Інтернеті розгоряється нове коло шкандалю навколо плагіяту Дмитра Дроздовського.
Це вийшло за межі Інститутського конфлікту, хоча мало бути саме таким.
Цей конфлікт вже б"є не по Дмитру Дроздовському (я не підтримую його в зробленому), але по цілій Академічній інституції, в якій я колись був аспірантом, її директору Миколі Жулинському і по українській гуманітаристиці в цілому.
Той, хто роздмухав цей конфлікт на всю соборну Україну, ніколи не стане оновленим обличчям української гуманітаристики. Бо по трупах ходять стерв"ятники.

Українська гуманітарна наука має величезні проблеми. І їх треба було починати не з Дмитра. Вчинок Дмитра - це далекий постнаслідок. Ще на Першому Міжнародному Конгресі україністів Олександра Черненко одна з перших поставила проблєму вторинності і епігонства українського гуманітарного поля. Постколоніальний статус і стан - одна з причин тої вторинности. Відсутність державницької стратегії - найголовніша. Ніхто не звернув уваги на її виступ.

Форма, яку обрала пані Гундорова і К, попри все позірне "благородне" обурення, є травлею і моральним вбивством Людини. Зрештою, цей шкандаль може зруйнувати всю гуманітарну політику. А на руїнах не виростають квіти. На руїнах повзає гаддя і квітує зло.

Суть Шевельова

Юрій Шевельов етнічно був російським німцем, росіянином німецького походження. Він не сприймав нічого щироукраїнського, почував до нього стійку огиду й судив українців за російсько-імперськими лекалами, вважаючи примітивними, дурними, відсталими, провінційними зрадниками-мазепинцями (закреслено) кочубеями. Його естетична система координат - російська.

Демон націонал-демократії та демон так званого " справжнього українського націоналізму"

...він дожив до 82 років. Представник націонал-більшовицького пагону совітської номенклатури, тієї самої, яка породила інших демонів - демона націонал-демократії та демона так званого " справжнього українського націоналізму". Його поетичний доробок не вартий ані уваги, ані аналізу. Плебей, подібний до казкового германського троля, череватий чоловік без шиї із круглим тюрським черепом. Не прихована, добре пригодована та ще краще керована агентура КДБ УРСР, до якої, вочевидь, він належав наприкінці 1980-их очолила український визвольний рух. По смерті обох Скоропадських, Коновальця, Сциборського, Петлюри, Шухевича та Бандери їхню справу провінційне КДБ дозволили продовжити із користю для себе людям не дуже талановитим, але дуже підлим. Прикро, що у проміжку між двома світовими війнами, коли було проголошено третю українську республіку, на поверхню політичного моря вітчизняні чорториї винесли подібне лайно - бездарні письменники та бездарні клерки провінційного імперського апарату управління , голови колгоспів, професійні стукачі, нащадки Остапа Бендера та ще не дуже приборкана братва визначали обличчя вітчизняної еліти впродовж останніх 25 років. 10 років кучмівського примороження країни згадувати наразі не варто адже їхні здобутки знищено. Коли читатимете некрологі Драчу, не забувайте, що саме він ( та ще живий, на жаль, Дмитро Павличко) були ініціаторами ядерного роззброєння України...

(с) Янченко Олег

"Прапороносці" Олеся Гончара - глузлива антигуманна карикатура на українця

Олесь Гончар, як і його наставник, а потім критик Юрій Шевельов, - психологічний росіянин. Це виразно помітно в "Прапороносцях". Свого часу білогвардійці зневажали барона Унгерна фон Штернберга й отамана Семенова за те, що ті їли зі своїми козаками й солдатами з одного казанка, спали поряд, укрившись шинеллю. В їхньому розумінні це було безчестя, страшне й непростиме гріхопадіння. У повісті-поемі, де навіть в епіграфі "Руская земля" зі "Слова о полку Игореве" старанно замінена на "Русскую", дистанція між офіцерами й солдатами суворо-пресуворо витримується. Жодного яшкання й панібратства.

Так само сильно, як я люблю нашу стару сільську, хуторянську, січову літературу від Котляревського до Кащенка з її кріпаками, покритками, ясиром, запорожцями, вишневими садами, я не люблю Олеся Гончара.

Особливо "Прапороносці". Дивно, але спроба перечитати скорочений виклад цього твору навела на думку, що сам сюжет наче й нічого. Молодий хлопець спершу знайомиться з військовим, від якого чує про його кохану дівчину, далі той військовий гине, а з"являється та сама дівчина, що дізнається про смерть коханого й зберігає йому вірність, уникає флірту з іншими військовими й, зрештою, закохується в головного героя. Це все було б добре й зворушливо, навіть могло сягнути геніяльности, якби було інакше написано. З одного боку, штучна, неприродна, завчена мова з поцупленими словами, за якою не стоїть живий діялект, і натужне невміння подати події, з іншого - ті самі, відомі зі шкільної лави, розібрані по кістках образи. Зокрема другоплянові.

І справа не в тому, що прапороносна армія в "армійських ватянках" суне на Захід зовсім подібно до орди монголів. По-чужинському відсторонено змальований образ дикого, забитого, дурнякувато-хвальковитого українця Хоми Хаєцького з вихідками, подібними до п"яницьких або блазнівських, у мене викликав антипатію ще зі шкільних років. Навіть дивно, що все це писала людина, котра зараховувала себе, принаймні, позірно, до одного з описаним персонажем народу.

Завжди було щось образливе, колоніяльне в подаванні українців отакими тупенько-пихатими кугутами Хаєцькими, поряд із якими Санчо Панса, Йозеф Швейк і Потап Шельменко виглядають кмітливими, здатними до самоіронії, авантюризму й нехтування різними бар"єрами. Для порівняння башкир старшина Багіров поданий набагато краще, без знущання.

Ця глузлива антигуманна карикатура на українця дисонує із загальним псевдоромантичним, квазіпісенним стилем "повісті-поеми". Важко уявити, що український селянин першої половини ХХ століття взагалі міг бути таким безтурботно-ідіотичним. Іще важче зрозуміти, чому його таким зобразили. Так не змальовували денщиків письменники доби царату, що писали про армію. Навіть тих же кріпаків автори-кріпосники подавали людяніше! Між кріпаком і його паном могло виникнути своєрідне приятельство. Навіть між рабовласником і рабом на американському Півдні. А випускник військового училища Євген Черниш, офіцер українського походження, не може запросто заприятелювати зі своїм співплемінником Хомою Хаєцьким. Одружений і старший Хома - істота нижчої раси, чорна кість, темний і недалекий плебей, від якого вчорашній студент не навчиться житейської мудрости, не отримає поради, не поділиться юнацькими бідами...

(c) Костянтин Рахно, доктор історичних наук

Юрій Шевельов як анти-українець

Юрій Шевельов етнічно був російським німцем, росіянином німецького походження. Він не сприймав нічого щироукраїнського, почував до нього стійку огиду й судив українців за російсько-імперськими лекалами, вважаючи примітивними, дурними, відсталими, провінційними зрадниками-мазепинцями (закреслено) кочубеями. Його естетична система координат - російська.

Шевельова дуже люблять неукраїнці, що вивчили українську мову. Їм подобається і його зверхній, глузливий тон щодо всього українського, й боротьба з патріотичними поглядами, й сам факт, що можна так запросто випхатися нагору над українцями й вказувати їм, що робити.

Я свого часу казав Курінному, що Шевельов засунув виникнення української мови понижче, ніж радянці, але якомога повище, ніж українські націоналісти. Як наслідок, вона в нього утворилася за часів, коли не існувало єдиної Руси й замість української мови виникло б три або чотири (як голландська обабіч німецької). Якщо вірити Шевельову, то не існувало причин Галичині з Волинню й Закарпаттю говорити українською.

Досить цікавий епізод зі шведським ученим Фальком, який посмів виявити фрикативне "г" вже в Х столітті, отой суто український звук. Через що його дружно заатакували радянські вчені й Шевельов, і потім в СРСР 1982 року з повагою цитували Шевельова - чи багато діяспорних науковців удостоїлися такої чести?

Я йому також не прощу знущання з Панаса Мирного й наїзд на неоклясиків. Дурним він не був, але був дуже упередженим і безкомпромісним. Часто це були саме російські естетичні категорії (у росіян література про село витіснена на маргінес - імажиністи, дєрєвєнщики, у росіян не набув поширення етнографічний роман, у росіян немає творів про козаків, у росіян не було неоклясицизму тощо). Він дивився на українців російськими очима - навіщо це заперечувати?

Костянтин Рахно, доктор історичних наук

Олег Янченко: Про Прохаська та Андруховича

Звісно ж, сперечатися з мудаком - справа невдячна (див. http://zbruc.eu/node/52805).

Лишень зазначу, що такі як-от Прохасько та Андрухович, нащадки дрібної галицької буржуазії та галицької лже-шляхти, рекрутованої Габсбургами з уніатських попів та поповичів, були, є та будуть довершеним зразком " дрібної людини", якщо й не фізично, то принаймні - душевно. 

Дрібна душа ніколи не зрозуміє того, що людина не є вінцем творення і що людину у собі треба подолати задля наближення до крижаної раси вищих істот. Саме через це галицькі ліберали урівняли фашизм із жидобільшовизмом, саме через це письменники-імпотенти Тарас Прохасько та Юрій Андрухович виступають за капитуляцію та здачу Донбаса...

Андрій Бондар: Про "могилянця"

У нас кажуть "я - могила", коли хочуть переконати, що нікому не розкажуть вашу таємницю.

У нас кажуть "я - могилянець", коли хочуть розказати те, що варто тримати в таємниці.