Андрій Мітовський: Ліві в УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті)

Як бачите, панове, рідко я сюди щось пишу, оскільки до фейсбуку ставлюся досить скептично і упереджено. Але пару слів скажу.

Я принципово не тримаю руку на пульсі нинішніх політичних і т.д. подій, і не плескаю в долоні від всіляких новітніх вітчизняних реформ. Не надто обходить мене і доля УІНП (Укр. інститут нац. пам"яті). Але те, що його діяльність викликає страшне роздратування в усіляких ліваків з претензією на інтелектуальність (ну а претензія - то ще не значить наявність) - не може не радувати. Безумовно, вищевказані ліваки страшенно сердяться, що дана інституція проводить політику національного нарративу (хоча я б на місці цієї інституції проводив би її куди різкіше і жорсткіше). "Наша національна історична наука - гальмо модерної світової",  - всіляко белькотять вони. Не дивно: саме поняття "національна" ріже їм вуха, бо ж нація для них - не більше, ніж так званий конструкт (так само, як конструктом стала стать, походження і т.д.). Взагалі, характерно, що ліваки воліють будь-що віднести до "соціального конструкту", який існує в їх схибленій підсвідомості.

Але повернемося до УІНП. Точніше до однієї благенької статеєчки, яку я мав щастя прочитати нині. http://ukraine.politicalcritique.org/2017/02/bez-zhinok-i-robitnikiv . В ній автор теж перелякано белькоче про такий нелюбий йому "домодерний неоконсерватизм", про те, що "феміністок і робітничі рухи" (фактично - всяке ліволіберальне ліваччя, яке і до робітника як такого відношення не має) витісняють на периферію. 

Найбільш б"є своїм маразмом і викликає регіт наступна цитата: "У межах цього проекту національність є тотальною ідентичністю, що виключає усі інші. Він ставить перед громадянами хибні дилеми: або Ти українець, або робітник (соціал-демократ, анархіст, автономний націоналіст тощо); або Ти українка, або феміністка; або Ти любиш гетьмана Скоропадського, або Ти не українець.". Авторові, котрий живе в світі своїх соціальноконструктивних фантазій, невтямки, що національність дійсно є ідентичністю. І дилеми не хибні. Дійсно: або ти українець, або ти денаціоналізована лівувата істота без роду племені, або українка - або "гендерне чудо". Про повагу і любов до Гетьмана я мовчу - був би він при владі, то подібні автори вбиральні б вилкою чистити, а не пхалися в "публічні інтелектуали" (звучить куди гірше, ніж "публічна жінка").

Ну, це так, думки вслух. Чому на фейсбуці, який я не люблю? А щоб побільше прочитало тих, кого дані мої думки і розлютять. Хоча навряд чи вони і почитають - ніколи. Треба ж встигнути за грантами, бовтаючись по фондах, як продукт життєдіяльності в ополонці.

Федір Френч: Запаморочення від лівих

Зараз важко дивуватися. Коли твій сусід не прибулець з зеленими вусами, а колеги по роботі не канібали, стрічку новин сприймаєш якось спокійно і відсторонено. З іронією та здоровим скепсисом. Постінформаційна епоха вирівнює сприйняття гекатомб та мільйона рожевих троянд.

Ще недавно я з прохолодою пробігав очима звістки про «лівий рух». Для цього історичного трупа у моїй свідомості не знаходилось жодних формул вуду. Але прийшов момент усвідомлення.

Виявляється, у багатьох моїх добрих знайомих класова боротьба, експропріації, войовничий атеїзм та інші атавізми початку ХХ століття викликають позитивний безумовний рефлекс.

Катарсис був несподівано болючим. Ще нещодавно ти мило триндів з ними в чаті, ходив на концерти, акції, боровся за справедливі вибори – і ось на тобі! Deus ex machina з класовим штангенциркулем у руках.

Indirect-action

Проблема Могилянки значно ширша за розповсюдження лівих гасел, закликів і вимог у її стінах. Проблема полягає у компрометації і загальній деукраїнізації Могилянки під гаслом толерантності, що автоматично призводить до занепаду НаУКМА. Простіше кажучи, поза
межами академії могилянці виглядають бунтівниками, які постійно з усім незгодні (читай деструктивними елементами), а на території Могилянки � навпаки, студенти «толерантні» настільки, що заради псевдо-толерантності пропонується вивезти всі церкви за територію університету, дозволити палити на території Могилянки, і, на сьогоднішній день, забороняється ставити на радіо повстанські пісні… Результати такого подвійного життя
вже маємо: все менше могилянців спілкуються українською і не беруть участі
у позанавчальному житті… Їм наплювати на Alma Mater.
Постала потреба змін. Змін всередині кожного свідомого могилянця. Треба разом захищати Могилянку, разом пропагувати українське, разом боротися з лівим радикалізмом.