Ситуація навколо збірника документів "Справа Василя Стуса" діагностична для нашого суспільства.
Ні, не тому, чому всі подумали. А тому, що симулякр.
Замість фахового літературознавця чи історика журналіст середньої руки, зайнятий по життю іншими трудоємкими справами, видає себе за сидільця в архівах, укладача збірника документів, коментатора. Мовляв, вийшов із зони комфорту й рушив дихати архівним пилом. Суспільство має розвісити вуха й вірити.
Хоча досить почитати його власні тексти: вони пласкі й примітивні.Отже, щось заробили літературні самі знаєте хто.
Зрозуміло, що збірник документів укладений не ним, що це така ж фікція, як деякі дисертації. Але прикметне бажання здаватися "розумним", таким... принауковленим. А заодно заробити собі на безпрограшній темі Василя Стуса політичний капіталець.
1) суто по-людськи мені саме через численні антиукраїнські висловлювання, а також через нестерпну нудність і менторство Вахтанг Кіпіані бридкий і нецікавий;
2) як науковцеві мені не надто імпонує феномен підміни науки "публічними інтелектуалами", бо тут щось одне - або ти блогер, журналіст, публіцист, або ти науковець, який пише статті й дискутує на конференціях.
3) як науковець я можу зрозуміти, що публікація документів про недавнє минуле - річ дуже подразлива, бо йдеться про живих людей, поганих або хороших, і родичів живих нині людей. Різні вчинки яких, навіть не такі жахливі, як у другопланового героя книги, можуть сприйматися по-різному;
4) навіть фанатичні ліволіберальні симпатики Кіпіані не заперечать, що Вахтанг не є терпимим до чужих думок, які суперечать його власним поглядам (або радше тим, які він вірно поділяє, бо я не впевнений, що у Кіпіані є ВЛАСНІ погляди й він здатен десь вийти за межі ліволіберального темника). Цікаве питання: а сам Кіпіані як поставиться до публікації збірника документів, які покажуть у невигідному світлі Вахо та його господарів?
5) з іншого боку, як науковець я не можу не помічати намір ультраліволіберальних "публічних інтелектуалів" убезпечити себе, знайти докази своєї причетності до науки та індульгенцію на подальші публічні висловлювання. У разі чого, це ж той, хто про Стуса книгу видав, і на кого наїжджало Всесвітнє Зло чи то пак кум Всесвітнього Зла. У обох фігурантів процесу, до речі, одна й та ж сама проблема з іміджем: людина як людина, руки, ноги, голова, й риси обличчя поодинці банальні до неможливості, але все вкупі складається у щось несимпатичне, що унеможливлює суто людські симпатії і до "топ-журналіста, якого слід читати й поважати", і до "політика вищого ешелону, з яким треба рахуватися". Немає в них того, що зветься російською "обаяние". "Необаятельные" они.
6) Зрозуміло, що ця книга висіялася звідти ж, звідки багато дисертацій, і її справжні автори - десь серед тих, хто викладає дані з архівів на сайті Кіпіані. Ясно, що він її власноруч не компілював і не писав. Процес підміни науки, в даному випадку літературознавства, "Малими землями" триває.
Щодо книжки, то зі Стусом у загальних рисах, з точки зору історії "все ясно": події, дати, перипетії переважно відомі. А уявіть собі, що, припустімо, знайдеться пачка німецьких документів, яка спростує версію загибелі Теліг або Ольжича? Чи ЗОВСІМ по-іншому змусить подивитися на акт проголошення незалежності 30 червня? Чи дасть ІНАКШІ відомості про особу видатного націонал-комуніста або найбільшого діаспорного мовознавця? Такі, що будуть ЗОВСІМ несумісними з дотеперішніми? Або якщо виявиться, припустімо, що один наш великий-превеликий режисер спершу був не жертвою режиму, а... навпаки, на що натякав Валентин Мороз? І яка тоді буде реакція і публічних інтелектуалів, і деологів, і тих, хто про суб"єкта щось писав?
Є теми в історії ХХ століття, які В РАЗИ більше міфологізовані, ніж Василь Стус, набагато більше неясні в загальних рисах і навколо яких побудоване складне риштування з дисертацій, монографій, статей, дописів і громадської релігії. І для кожної з них архіви можуть бути вбивчими.
К.Р.
Ні, не тому, чому всі подумали. А тому, що симулякр.
Замість фахового літературознавця чи історика журналіст середньої руки, зайнятий по життю іншими трудоємкими справами, видає себе за сидільця в архівах, укладача збірника документів, коментатора. Мовляв, вийшов із зони комфорту й рушив дихати архівним пилом. Суспільство має розвісити вуха й вірити.
Хоча досить почитати його власні тексти: вони пласкі й примітивні.Отже, щось заробили літературні самі знаєте хто.
Зрозуміло, що збірник документів укладений не ним, що це така ж фікція, як деякі дисертації. Але прикметне бажання здаватися "розумним", таким... принауковленим. А заодно заробити собі на безпрограшній темі Василя Стуса політичний капіталець.
1) суто по-людськи мені саме через численні антиукраїнські висловлювання, а також через нестерпну нудність і менторство Вахтанг Кіпіані бридкий і нецікавий;
2) як науковцеві мені не надто імпонує феномен підміни науки "публічними інтелектуалами", бо тут щось одне - або ти блогер, журналіст, публіцист, або ти науковець, який пише статті й дискутує на конференціях.
3) як науковець я можу зрозуміти, що публікація документів про недавнє минуле - річ дуже подразлива, бо йдеться про живих людей, поганих або хороших, і родичів живих нині людей. Різні вчинки яких, навіть не такі жахливі, як у другопланового героя книги, можуть сприйматися по-різному;
4) навіть фанатичні ліволіберальні симпатики Кіпіані не заперечать, що Вахтанг не є терпимим до чужих думок, які суперечать його власним поглядам (або радше тим, які він вірно поділяє, бо я не впевнений, що у Кіпіані є ВЛАСНІ погляди й він здатен десь вийти за межі ліволіберального темника). Цікаве питання: а сам Кіпіані як поставиться до публікації збірника документів, які покажуть у невигідному світлі Вахо та його господарів?
5) з іншого боку, як науковець я не можу не помічати намір ультраліволіберальних "публічних інтелектуалів" убезпечити себе, знайти докази своєї причетності до науки та індульгенцію на подальші публічні висловлювання. У разі чого, це ж той, хто про Стуса книгу видав, і на кого наїжджало Всесвітнє Зло чи то пак кум Всесвітнього Зла. У обох фігурантів процесу, до речі, одна й та ж сама проблема з іміджем: людина як людина, руки, ноги, голова, й риси обличчя поодинці банальні до неможливості, але все вкупі складається у щось несимпатичне, що унеможливлює суто людські симпатії і до "топ-журналіста, якого слід читати й поважати", і до "політика вищого ешелону, з яким треба рахуватися". Немає в них того, що зветься російською "обаяние". "Необаятельные" они.
6) Зрозуміло, що ця книга висіялася звідти ж, звідки багато дисертацій, і її справжні автори - десь серед тих, хто викладає дані з архівів на сайті Кіпіані. Ясно, що він її власноруч не компілював і не писав. Процес підміни науки, в даному випадку літературознавства, "Малими землями" триває.
Щодо книжки, то зі Стусом у загальних рисах, з точки зору історії "все ясно": події, дати, перипетії переважно відомі. А уявіть собі, що, припустімо, знайдеться пачка німецьких документів, яка спростує версію загибелі Теліг або Ольжича? Чи ЗОВСІМ по-іншому змусить подивитися на акт проголошення незалежності 30 червня? Чи дасть ІНАКШІ відомості про особу видатного націонал-комуніста або найбільшого діаспорного мовознавця? Такі, що будуть ЗОВСІМ несумісними з дотеперішніми? Або якщо виявиться, припустімо, що один наш великий-превеликий режисер спершу був не жертвою режиму, а... навпаки, на що натякав Валентин Мороз? І яка тоді буде реакція і публічних інтелектуалів, і деологів, і тих, хто про суб"єкта щось писав?
Є теми в історії ХХ століття, які В РАЗИ більше міфологізовані, ніж Василь Стус, набагато більше неясні в загальних рисах і навколо яких побудоване складне риштування з дисертацій, монографій, статей, дописів і громадської релігії. І для кожної з них архіви можуть бути вбивчими.
К.Р.
P.S. Отже, Дарницький районний суд міста Києва заборонив розповсюдження книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» до усунення з неї інформації, що порушує право політика Віктора Медведчука на повагу до честі та гідності. Таке рішення було винесене на засіданні 19 жовтня.
Як я вже писав, принципової різниці між обома особистостями нема. Ліберал Вахтанг Кіпіані відомий тим, що публічно назвав увесь український народ "б...длом", протиставивши йому себе за етнічною ознакою. Він же вимагав розчленувати Україну 2012 року. Він же радісно прикладав рядки Тараса Шевченка до збоченців. Він же глумився над розстріляними кобзарями. А його "Істаричная генацвалєправда" - це звалище україножерських вигадок.
Є підстави сумніватися, що він сам писав цю книгу, витрачав час на сидіння в архівах тощо. І видав він її суто зі шкурною метою - зробити собі репутацію "вчоного" й "патріота".
