Костянтин Рахно: Апофеоз кучмівської культури

Ліна Костенко тоді загравала з СДПУ(о). Тримав позиції Валерій Шевчук. І Мирослав Попович, теж СДПУ(о)шний. А ще зберігалася в силу особистих смаків Кучми класична українська естрада, було багато фестивалів. І Українське радіо.

Але паралельно, й дуже потужно, рухалося дещо інше. Перш за все, десятки значних письменників померли в безвісті, без розголосу. Про них не говорили, їх не згадували. 

Виліз сучукрліт, який копіював космополітичну, брудну й сороміцьку російську перебудовну прозу, тільки замість антирадянщини антиукраїнство. 

Це і сморідний Андрухович, і брудний Іздрик, і важко відрізнюваний від нього Ірванець, і автор фанфіків Дереш, і монструозний Винничук, якому протегував його коханий Кривенко - придворний журналіст Лазаренка. 

Тоді ж виринув Бузина, приятель Кривенка з Винничуком. 

Тоді ж різні "Брати Гадюкіни", "Скрябіни", оте от усе. 

Тоді ж Віктюк, який до 1991 року десь у ТЮГ зайця Морковкіна ставив. 

Тоді ж Павличко-донька, Томка "Сиктивкар" Гундорова. Тоді ж Яковєнко. Тоді ж Грицак.

 І тут дуже характерні моменти - це і вимивання з України тих, хто хотів писати щось інше, ніж дрібносоромітництво. 

І перехід тих, хто міг нормально писати про високе й мав культурний шар, культурний бекграунд, як Покальчук, - у табір пошлятини. Що б не казали про його мегаосвіченість, все тепер, як у вульгарному анекдоті. Покальчук залишиться співцем "того, що в спідній білизні". Ефект Джигурди, коли фактурний актор, який міг стати слов'янським Клінтом Іствудом, сам себе випиляв із високої культури й кар'єри.

Люди цього не просили й не прагнули. Їм це пхали. Люди реагували гривнею й просто переставали купувати українську книгу. Бо ти її купиш - а там така чорнуха, по...ха, ще й українофобія.

СЕРГІЙ ЧАПЛИГІН: ПОДОЛАННЯ ЛІБЕРАЛІЗМУ

Лібералізм являє собою світову систему виробництва і відтворення людей та ринків, яка супроводжується гіперморалізмом прав людини. Під цими економічними, політичними, моральними, формами, лібералізм являється центральним блоком ідей, які характеризується п'ятьма принциповими співпадаючими процесами:
1. індивідуалізація (руйнування старих спільнот приналежності);
2. омасовлення (стандартизація способів життя і поведінки);
3. десакралізація (відхід від релігії на користь наукової картини світу);
4. раціоналізація (панування інструментального розуму за допомогою ринкового обміну і технічної ефективності);
5. універсалізація (планетарне поширення моделі ліберального суспільства імпліцитно виставленої як єдино раціональної і тому як найвищої).

Сергій Чаплигін: Проти тих, хто вбиває душу: Нашим завданням є подолати 4 політичних міфи, нав‘язані нам лібералами

Сьогодні більшість із нас, хто вважає себе християнином, зустрічаючись з новими життєвими ситуаціями та випробуваннями, мабуть хоч раз, десь підсвідомо, задавалися питанням:
«Чи можу я визначити проблеми нинішнього дня й дати на них відповідь згідно вимог Єдиної Істини Христового Євангелія?»
Адже Істина має не тільки зберігатися незмінною, а й розумітися тими, кому Бог її посилає.
Мало того, треба вміти давати відповіді на виклики часу, а не триматися (як багато з нас) у мізантропічній відокремленості та сектантському заспокоєнні своєї праведності.

Андрей Окара: На Украине не прижился либерализм

Украине за двадцать лет так и не прижился либерализм, как политэкономическая теория. Об этом корреспонденту "Росбалта" заявил российский политолог Андрей Окара.

В 2006 году украинские социологи провели исследование патерналистских настроений в Украине – их поразило, что местами надежды на государство превышали аналогичные показатели в России, где государство имеет большее значение для жизни людей, чем в Украине.

Поэтому либерализм как политэкономическая теория в любых ее вариантах в Украине непопулярна, а все попытки ввести ее элементы в партийные программы (Арсений Яценюк, партия "Реформы и порядок", Либерально-демократическая партия Украины Игоря Душина и созданный при ней "Либеральный клуб") не принесли успеха. Помоги себе сам, надейся только на себя, государство как "ночной сторож", платное образование и медицина – это всё лозунги "сильных", а советские люди привыкли быть "винтиками" в огромной госмашине, которая была символическим "отцом" – она заботилась о людях, давала им работу, но полностью блокировала и даже наказывала любую частную инициативу.