Про позов щодо збірника архівних матеріалів про Василя Стуса

Як на мій погляд, то обоє учасників - Вахтанг Кіпіані й Віктор Медведчук - гідні одне одного, обоє мають українофобські висловлювання (ще ніхто не забув, як мегатолерантний Вахтанг звав українців бидлом?), в обох є спільний етнічний компонент, десь сходяться в поглядах, бо обом хочеться "політичної нації" з усіх підряд і обоє ненавидять націоналізм і правоконсервативні ("ультраправі") погляди, обом хочеться постійно в політику. І цей процес обом принесе дивіденди. Медведчук "захищатиме" своє реноме, Кіпіані обзаведеться індульгенцією проти націоналістів. Якщо раніше націоналісти мали змогу критикувати Кіпіані за його висловлювання, публікації, погляди, підтримку тих чи інших діячів, то тепер Кіпіані апелюватиме до аргументу ад Медведчукум.

Для істориків найцікавіше інше. Це не монографія. Це не історико-художній есей а-ля Сергій Плохій. Це не роман. Це грубий збірник архівних документів. Який визнано замахом на честь і гідність. І ось тут найцікавіше: є архіви, у них - документи, а в них - певна інформація, що тим чи іншим чином суперечить "усталеним" уявленням про події й осіб. І ось вам, дорогі колеги, доказ того, як сприймається ця інформація відносно недавніх і не дуже міфологізованих подій. А як буде сприйматися архівна інформація стосовно Визвольних Змагань, міжвоєнного періоду, Карпатської України, Другої світової, де між собою конкурують радянські, польські, американські, бандерівські різко міфологізовані наративи?

К.Р.

Демон націонал-демократії та демон так званого " справжнього українського націоналізму"

...він дожив до 82 років. Представник націонал-більшовицького пагону совітської номенклатури, тієї самої, яка породила інших демонів - демона націонал-демократії та демона так званого " справжнього українського націоналізму". Його поетичний доробок не вартий ані уваги, ані аналізу. Плебей, подібний до казкового германського троля, череватий чоловік без шиї із круглим тюрським черепом. Не прихована, добре пригодована та ще краще керована агентура КДБ УРСР, до якої, вочевидь, він належав наприкінці 1980-их очолила український визвольний рух. По смерті обох Скоропадських, Коновальця, Сциборського, Петлюри, Шухевича та Бандери їхню справу провінційне КДБ дозволили продовжити із користю для себе людям не дуже талановитим, але дуже підлим. Прикро, що у проміжку між двома світовими війнами, коли було проголошено третю українську республіку, на поверхню політичного моря вітчизняні чорториї винесли подібне лайно - бездарні письменники та бездарні клерки провінційного імперського апарату управління , голови колгоспів, професійні стукачі, нащадки Остапа Бендера та ще не дуже приборкана братва визначали обличчя вітчизняної еліти впродовж останніх 25 років. 10 років кучмівського примороження країни згадувати наразі не варто адже їхні здобутки знищено. Коли читатимете некрологі Драчу, не забувайте, що саме він ( та ще живий, на жаль, Дмитро Павличко) були ініціаторами ядерного роззброєння України...

(с) Янченко Олег

Володимир Шелухін: Чому інтелектуали та праворадикали проти Дмитра Донцова? Замість дискусії

Коли раціональні арґументи не цікавлять опонентів, яким ідеться лише про ідеологічну боротьбу, а не наукові дослідження, на допомогу приходить гумор. У своєму памфлеті, котрий слугує «замість дискусії», Володимир Шелухін імітує стиль наклепів на Григорія Грабовича (George G. Grabowicz), а водночас звертає увагу на справжні вислови «націонал-телеграфіста» Донцова про українців та українських письменників. 

Донцов послідовно та цілеспрямовано спотворює зміст української національної ідеї, вульгарно знущається з її святощів, нав’язуючи українцям стратегію малоросійщини та другосортності.

Нещодавно на сторінках української та закордонної преси, у радіо та на телебаченні, зверненнях до комітетів і підкомітетів, на Інтернет-ресурсах і нібито навіть у космосі розгорнулася гостра дискусія з приводу висунення на Шевченківську премію праць такого собі Джорджа (Григорія) Грабовича, псевдонауковця і шкідника-космополіта. Серед тих, хто потайки підтримує таку кандидатуру – прихильники спадку Дмитра Донцова, інколи об’єднані центром його імені у Дрогобичі. Глибока, виважена й добре аргументована дискусія щодо майбутнього Шевченківської премії та шевченкознавства загалом, до котрої долучилися автори кшталту панів Петра Іванишина та Олексія Вертія, тим не менше зазнала профанації. Тому нагально необхідним є дотичне обговорення наукового та ідейного доробку самого Дмитра Донцова. Адже ще й сьогодні не бракує «інтелектуалів», котрі розглядають українську національну ідею за тло для власної нездорової та надмірно амбіційної самозакоханості. Коріння таких спеціалістів із «наукового націоналізму», звісно, ростуть від Дмитра Донцова, якого в зазначену дискусію намагаються залучити в якості авторитету, хоча його творчість до сьогодні обурює багатьох інтелектуалів та праворадикалів.

У чому ж тут справа? На чиєму боці істина: інтелектуалів та праворадикалів, чи прихильників Д. Донцова?

Традиція, честь, гідність та пошук істини

Так, скажімо, у своїй статті «Симон Петлюра» Д. Донцов зазначав: