Лібералістична маячня в науці стосовно рецензування

Це все маячня, що не може вважатися науковим видання, яке не робить попереднє рецензування. Рецензування нічого не означає. Це суб"єктивний і упереджений процес. Автор здебільшого, крім початківців, вираховується на раз-два, зрештою, він може сам на себе в своїй же статті послатися - ото й вся анонімність. Рецензент-фахівець знає всіх у своїх наукових угіддях. У кожного з учених можуть бути певні ідеї, що не будуть сприйняті кимсь із колег. Вони не обов"язково антинаукові, просто новаторські. Але супротивне наукове угруповання в особі рецензента загризе таку статтю.

Фактично рецензування - це не спосіб зробити видання більш науковим, а засіб попередити ревізію якихось наукових стереотипів. Нав'язування рецензування - це глобальна проблема, яка виконує оберігальну функцію стосовно ретроградів, функціонерів і навіть стосовно привілейованих ревізіоністів.

Адже головне в науці - говорити нове, і не треба боятися бути сміливим, бо сміливі статті мають породжувати наукові дискусії, будити думку, спонукати до погляду під іншим кутом. І ось тут рецензування стає проблематичним. Воно гарне у науках типу педагогіки, де роками переписують із пустого в порожнє, але абсолютно шкідливе в гуманітарних науках.

К.Р.

"Zunft" Толочко - Яковенко - Грицака відверто рушиться

Судячи з перебігу обговорення скандального інтерв'ю Олексія Толочка, можна зробити висновок, що "Zunft" (на німецькому науковому жаргоні "кліка вчених") Толочко - Яковенко - Грицака відверто рушиться. 

Цьому сприяли перехід Ярослава Грицака із наукової діяльності історика у розряд скандальних публіцистів, зняття під тиском громадськости Наталі Яковенко з посади завкафа, зняття Олексієвого тата й покровителя Петра Толочка з посади директора ІА НАНУ та ще кількох менших, як от УТОПІК, і внесення окремих qого книг у перелік заборонених, а також низка скандалів довкола менших діячів угруповання та довкола афільованих проектів в Угорщині. 

Себто в один прекрасний день наштамповані кандидати наук опиняться без своїх обласних покровителів і київсько-львівських вождів.

Про українську вищу освіту

"Викладач має безапеляційно погоджуватися на нелюдське навантаження в обсязі 900 годин, розуміючи, що доведеться вибирати: або не готуватися до занять, або забути про наукову роботу. ...вибори на заміщення вакантних посад проводять за якимись дивними критеріями. Ніхто не враховує, скільки студентів добровільно записується на курси до того чи іншого викладача. Не враховується, як правило, його науковий доробок. І взагалі ніхто не бере до уваги, наскільки кандидат є інтегрованим у світову науку, наскільки знайомий він із сучасними досягненнями у своїй професійній сфері. Реальність, на жаль, є сумною. Викладачі українських університетів, як правило, не володіють іноземними мовами, не бувають на міжнародних наукових конференціях, не знають комп'ютера, є просто неконкурентоспроможними на світовому науковому і освітньому ринку. Та що говорити, вони роками не бувають у бібліотеці. Єдине, що рятує цю систему від повного банкрутства, – це її закритість. Закритість означає захищеність системи масою бюрократичних приписів. Це продовжує їй на якийсь час життя. Створює видимість університету, де більшість імітує: одні, що викладають, а інші – що вчаться. Закритість – єдиний порятунок для цієї системи. Якщо раптово відкрити її, то вона не витримає конкуренції. Таким чином, і перевіряльники, і ті, кого перевіряють, прекрасно розуміють, про що йдеться, що насправді вони – сіамські близнюки. Більшість викладачів теперішніх університетів розуміє, що автономія і відкритість – це смерть системи, а перевіряльники бачаться єдиними її рятівниками..."
Ще одна стаття про українську вищу освіту. Не полінуйтесь прочитати її докінця, і вам відкриються нові грані цього колоса на глиняних ногах.
http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?do_nas_priyihav_revizor&objectId=1282859