Коли раціональні арґументи не цікавлять опонентів, яким ідеться лише про ідеологічну боротьбу, а не наукові дослідження, на допомогу приходить гумор. У своєму памфлеті, котрий слугує «замість дискусії», Володимир Шелухін імітує стиль наклепів на Григорія Грабовича (George G. Grabowicz), а водночас звертає увагу на справжні вислови «націонал-телеграфіста» Донцова про українців та українських письменників.
Донцов послідовно та цілеспрямовано спотворює зміст української національної ідеї, вульгарно знущається з її святощів, нав’язуючи українцям стратегію малоросійщини та другосортності.
Нещодавно на сторінках української та закордонної преси, у радіо та на телебаченні, зверненнях до комітетів і підкомітетів, на Інтернет-ресурсах і нібито навіть у космосі розгорнулася гостра дискусія з приводу висунення на Шевченківську премію праць такого собі Джорджа (Григорія) Грабовича, псевдонауковця і шкідника-космополіта. Серед тих, хто потайки підтримує таку кандидатуру – прихильники спадку Дмитра Донцова, інколи об’єднані центром його імені у Дрогобичі. Глибока, виважена й добре аргументована дискусія щодо майбутнього Шевченківської премії та шевченкознавства загалом, до котрої долучилися автори кшталту панів Петра Іванишина та Олексія Вертія, тим не менше зазнала профанації. Тому нагально необхідним є дотичне обговорення наукового та ідейного доробку самого Дмитра Донцова. Адже ще й сьогодні не бракує «інтелектуалів», котрі розглядають українську національну ідею за тло для власної нездорової та надмірно амбіційної самозакоханості. Коріння таких спеціалістів із «наукового націоналізму», звісно, ростуть від Дмитра Донцова, якого в зазначену дискусію намагаються залучити в якості авторитету, хоча його творчість до сьогодні обурює багатьох інтелектуалів та праворадикалів.
У чому ж тут справа? На чиєму боці істина: інтелектуалів та праворадикалів, чи прихильників Д. Донцова?
Традиція, честь, гідність та пошук істини
Так, скажімо, у своїй статті «Симон Петлюра» Д. Донцов зазначав:
Донцов послідовно та цілеспрямовано спотворює зміст української національної ідеї, вульгарно знущається з її святощів, нав’язуючи українцям стратегію малоросійщини та другосортності.
Нещодавно на сторінках української та закордонної преси, у радіо та на телебаченні, зверненнях до комітетів і підкомітетів, на Інтернет-ресурсах і нібито навіть у космосі розгорнулася гостра дискусія з приводу висунення на Шевченківську премію праць такого собі Джорджа (Григорія) Грабовича, псевдонауковця і шкідника-космополіта. Серед тих, хто потайки підтримує таку кандидатуру – прихильники спадку Дмитра Донцова, інколи об’єднані центром його імені у Дрогобичі. Глибока, виважена й добре аргументована дискусія щодо майбутнього Шевченківської премії та шевченкознавства загалом, до котрої долучилися автори кшталту панів Петра Іванишина та Олексія Вертія, тим не менше зазнала профанації. Тому нагально необхідним є дотичне обговорення наукового та ідейного доробку самого Дмитра Донцова. Адже ще й сьогодні не бракує «інтелектуалів», котрі розглядають українську національну ідею за тло для власної нездорової та надмірно амбіційної самозакоханості. Коріння таких спеціалістів із «наукового націоналізму», звісно, ростуть від Дмитра Донцова, якого в зазначену дискусію намагаються залучити в якості авторитету, хоча його творчість до сьогодні обурює багатьох інтелектуалів та праворадикалів.
У чому ж тут справа? На чиєму боці істина: інтелектуалів та праворадикалів, чи прихильників Д. Донцова?
Традиція, честь, гідність та пошук істини
Так, скажімо, у своїй статті «Симон Петлюра» Д. Донцов зазначав:
