У пострадянській Україні критикувати не заведено. Не лише тому, що потім іще доведеться з критикованою людиною мати справу.
До критики ставляться несхвально. Це пережиток тих часів, коли публічна критика означала соціальне, а часто й фізичне знищення особи. Тому й вимагається: "Не переходьте на особистості!" Якщо ти когось критикуєш, то начебто це означає, що ти йому заздриш. Або він тебе (заслужено) поставив на місце, а ти йому (підло) мстишся. "Та хто такий, аби його/її критикувати?".
Небезпека полягає в тому, що формується певне коло тих, хто не підлягає критиці. Бо відомий. Бо належить до впливового літературного чи наукового угруповання. Бо має походження, що виводить його з-під критики автоматично. При цьому, ті ж угруповання, як і в критиковані ними "тоталітарні" часи, все ще розуміють критику як засіб знищення, тому, приймаючи молоду людину до своїх лав, у вигляді ініціації доручають їй відгукнутися нищівною рецензією на когось, чиї наукові погляди не поділяють вожаки, або хто просто не є сповідником їхньої ідеології. "Пов'язують кров'ю". Геть так само, як у кримінальних угрупованнях.
Як і чому злочинська посвята опинилася серед звичаїв наукових спільнот, це вже питання до біографів і соціологів...