Помер філософ Мирослав Володимирович Попович.
Дивна й суперечлива людина, з якою я спілкувався ще студентом.
У нього була інтелігентна приємна манера спілкування - не зверхня, зате уважна до співрозмовника.
За радянських часів він був практично дисидентом. Плідно досліджував слов"янське язичництво, світогляд давніх слов"ян, шукав архаїку у творчості Миколи Гоголя, залучаючи набутки напівзаборонених тоді структуралістів і німецьких сходознавців доби Третього Райху. Був одним із небагатьох вітчизняних дослідників ірано-слов"янської взаємодії. Писав легко й цікаво. За науковими переконаннями тоді був позитивістом, хоча його та його нині теж покійного друга Вілена Горського й примушували зректися позитивізму. Його дружина Лідія Артюх - відомий етнолог, дослідник народної кулінарії.
Один з тих, завдяки кому було не соромно зватися українцем під радянською окупацією, він, по суті, не прийняв і не сприйняв незалежности України. Світ ловив його - й спіймав. За ненавистю до українського патріотизму він, учорашній патріот, міг позмагатися з Петром Толочком, нападаючись на примарних націоналістів у геть невластивій йому манері, озлоблено й агресивно, просто втрачаючи людську подобу. Це сильно позначилося на його останній великій праці, грубезному "Нарисі історії культури України", місцями перетвореному на тупу антиукраїнську політичну агітку. Працював він у монструозно-бутафорській Києво-Могилянській академії. Проте все ще виглядав чужим серед ліберального паноптикуму, повного дослідників клясової боротьби дрогобицького робітництва, чотирнадцятого з"їзду ВКП(б), діяльности Компартії України зі зміцнення своїх рядів, інженерно-технічних секцій профспілок у соціялістичному будівництві й інших невмирущих проблем...
(с) Костянтин Рахно, доктор історич. наук, ст. наук. співробідник
... смерть одного із найбільших та найсмердючиших гнойових жуків має тішити нас не лише тим, що суттево зменьшується лжеукраїнська та гемороідальна " ініціатива першого грудня", яка вперто вінчає слизьку жабу з червоно-чорною трояндою, ми врешті-решт навчимося розпізнавати шифри та диявольські кодування ліберального дискурсу - адже " світлою людиною" та "великим українцем" називатимуть масона та деукраїнізатора. Усі, хто читав його глевку та кисловату водночас "Історію української культури" ніколи не позбудуться дратівливого здивування через ту впертість, з якою автор доводив те, що українська культура є виключно плебейською та сміховою, повторюючи помилкові твердження Бахтіна щодо Рабле - хай там як, але директор інституту філософії не міг не знати, що ховається за блазенською оболонкою, зводячи усю Україну до того, що називається βάθος. Земля йому товченим склом, пекло - хатою. Дуже задоволений цією смертю...
Олег Янченко
Дивна й суперечлива людина, з якою я спілкувався ще студентом.
У нього була інтелігентна приємна манера спілкування - не зверхня, зате уважна до співрозмовника.
За радянських часів він був практично дисидентом. Плідно досліджував слов"янське язичництво, світогляд давніх слов"ян, шукав архаїку у творчості Миколи Гоголя, залучаючи набутки напівзаборонених тоді структуралістів і німецьких сходознавців доби Третього Райху. Був одним із небагатьох вітчизняних дослідників ірано-слов"янської взаємодії. Писав легко й цікаво. За науковими переконаннями тоді був позитивістом, хоча його та його нині теж покійного друга Вілена Горського й примушували зректися позитивізму. Його дружина Лідія Артюх - відомий етнолог, дослідник народної кулінарії.
Один з тих, завдяки кому було не соромно зватися українцем під радянською окупацією, він, по суті, не прийняв і не сприйняв незалежности України. Світ ловив його - й спіймав. За ненавистю до українського патріотизму він, учорашній патріот, міг позмагатися з Петром Толочком, нападаючись на примарних націоналістів у геть невластивій йому манері, озлоблено й агресивно, просто втрачаючи людську подобу. Це сильно позначилося на його останній великій праці, грубезному "Нарисі історії культури України", місцями перетвореному на тупу антиукраїнську політичну агітку. Працював він у монструозно-бутафорській Києво-Могилянській академії. Проте все ще виглядав чужим серед ліберального паноптикуму, повного дослідників клясової боротьби дрогобицького робітництва, чотирнадцятого з"їзду ВКП(б), діяльности Компартії України зі зміцнення своїх рядів, інженерно-технічних секцій профспілок у соціялістичному будівництві й інших невмирущих проблем...
(с) Костянтин Рахно, доктор історич. наук, ст. наук. співробідник
... смерть одного із найбільших та найсмердючиших гнойових жуків має тішити нас не лише тим, що суттево зменьшується лжеукраїнська та гемороідальна " ініціатива першого грудня", яка вперто вінчає слизьку жабу з червоно-чорною трояндою, ми врешті-решт навчимося розпізнавати шифри та диявольські кодування ліберального дискурсу - адже " світлою людиною" та "великим українцем" називатимуть масона та деукраїнізатора. Усі, хто читав його глевку та кисловату водночас "Історію української культури" ніколи не позбудуться дратівливого здивування через ту впертість, з якою автор доводив те, що українська культура є виключно плебейською та сміховою, повторюючи помилкові твердження Бахтіна щодо Рабле - хай там як, але директор інституту філософії не міг не знати, що ховається за блазенською оболонкою, зводячи усю Україну до того, що називається βάθος. Земля йому товченим склом, пекло - хатою. Дуже задоволений цією смертю...
Олег Янченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий