Бажання Міністерства освіти і науки скасувати обов’язкове вивчення в українських вузах циклу гуманітарних наук викликало осуд з боку багатьох середовищ. Доволі сумнівними є аргументи викладачів, котрі керуються виключно приватними інтересами і переймаються лише тим, що з відміною від обов’язкових предметів у них суттєво зменшиться кількість годин або ж вони узагалі втратять роботу (на мою думку, є необхідним радикальне зменшення кількості вузів та студентів з метою адаптації до ринку праці і повернення вищій освіті елітарного статусу; подібні зміни неодмінно призведуть до звільнень викладачів, одначе інакшого шляху оптимізації вищої школи не існує). Натомість цілком справедливим є занепокоєння патріотично налаштованих інтелектуалів та ширших кіл громадськості щодо суспільно-політичних наслідків освітніх реформ.
Найбільших побоювань викликає скасування обов’язкового курсу історії України. Безперечно, цей курс не вирішує проблем патріотичного виховання кардинальним чином. Ба більше, саме по собі викладання вітчизняної історії в університетах, м’яко кажучи, далеке від ідеалу (методологічно-світоглядні, аксіологічні недоліки курсу, аналогічні світоглядні проблеми викладачів включно з відверто або приховано антиукраїнськими поглядами). Проте університетський курс історії хоч якось компенсує відсутність всезагальної системи патріотичного виховання молоді. Викладання історії у вищій та середній школах попри ряд недоліків відіграло чималу роль у процесі національного відродження українського суспільства (це особливо помітно зараз, на тлі військово-політичного протистояння з Москвою).
Щодо філософії, то тут питання набагато складніше. З одного боку, загальний короткий курс філософії для всіх – це страшенна профанація самого поняття філософії. Неважко зрозуміти Мераба Мамардашвілі, який відкидав обов’язкове вивчення філософії «технарями». З іншого боку, навіть короткий курс історії філософії і навіть за умов його далеко не досконалого викладу здатний розширити межі свідомості хоч якомусь відсотку студентства. В цій системі координат філософія (нехай і профанована) слугує протиотрутою проти калькуляційного мислення сьогодення. Навіть якщо із сотні слухачів курс філософії змусить задуматися над фундаментальними проблемами одного-двох студентів, цей курс не марний. Інша проблема – на українські кафедри філософії на зміну носіям «постдіамату» приходить все більше число епігонів принесених із Заходу деструктивних ідей (постмодернізм, різні варіації гендерної ідеології і т.п.).
Якщо з відміною обов’язкового курсу філософії ще можна якось змиритися, то відмова від викладання історії є справжньою диверсією під час війни. Відповідаючи на питання «Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?» (Т. Шевченко), історія відіграє фундаментальну роль у процесі національного виховання. Відсутність належної уваги до викладання історії у вузах і школах Донбасу та Криму стала одним із головних недоліків соціальної інженерії на русифікованих теренах нашої країни. Наслідки відсутності належної політики, спрямованої на національне відродження русифікованих регіонів, сьогодні добре помітні…
Ініціатива міносвіти – це глупство з прагматичної точки зору і цинізм з моральної. Одначе хто відповідальний за ці речі? Попри те, що знаходження українцями правильної відповіді на питання «Що ми?.. Чиї сини?» невигідне Москві, люди, котрі ініціювали реформи, зорієнтовані в діаметрально протилежному напрямку.
Для багатьох правих інтелектуалів після призначення міністром освіти і науки Сергія Квіта шоком стало те, що його першою заступницею виявилася Інна Совсун, відома як феміністка і лівачка. Більш за все, ініціатива з відміною обов’язкового вивчення предметів належить саме їй (принаймні, вона активно відстоювала цю ініціативу).
З точки зору культурного марксизму (інша назва – культурний троцькізм), який сповідує Совсун, викладання національної історії у вузах є авторитарним, націоналістичним анахронізмом. Подібно можна оцінити і шкільний курс історії, проте українські прихильники «радикальної емансипації» сьогодні так далеко не йдуть (принаймні, якщо говорити про адміністративні методи, а не будування методологічного ґрунту).
Будучи найрадикальнішою на сьогоднішній день версією лібералізму, культурний марксизм цілком природно заперечує такий «пережиток» як нація. Тому немає нічого дивного у тому, що люди, котрі перебувають у силовому полі культурного марксизму (у різних його варіаціях), виступають проти національного розуміння історії (у теоретико-методологічній площині) або ж борються проти історії як чинника національного виховання. Так, з національним розумінням історії протягом тривалого часу бореться професор НаУКМА Наталія Яковенко. Американсько-канадський історик Пол-Роберт Магочі доклав чимало сил, аби нав’язати українцям мультикультурний підхід до власного минулого. Тепер прийшла черга до практичних, адміністративних кроків.
Як західні, так і українські культурні марксисти дуже часто говорять про своє вороже ставлення до «авторитарної» Росії, панівну ідеологію якої за аналогією із культурним марксизмом ми можемо назвати культурним сталінізмом. Але, як бачимо, нерідко інтереси культурних марксистів і культурних сталіністів перетинаються. Тому не можна протистояти одним, покладаючись на інших. Сьогодні Україна затиснута між культурно-сталіністським імперіалізмом Москви та культурно-марксистським Заходом. Свою справжню свободу вона знайде, убезпечившись не лише від першого, але від другого.
Найбільших побоювань викликає скасування обов’язкового курсу історії України. Безперечно, цей курс не вирішує проблем патріотичного виховання кардинальним чином. Ба більше, саме по собі викладання вітчизняної історії в університетах, м’яко кажучи, далеке від ідеалу (методологічно-світоглядні, аксіологічні недоліки курсу, аналогічні світоглядні проблеми викладачів включно з відверто або приховано антиукраїнськими поглядами). Проте університетський курс історії хоч якось компенсує відсутність всезагальної системи патріотичного виховання молоді. Викладання історії у вищій та середній школах попри ряд недоліків відіграло чималу роль у процесі національного відродження українського суспільства (це особливо помітно зараз, на тлі військово-політичного протистояння з Москвою).
Щодо філософії, то тут питання набагато складніше. З одного боку, загальний короткий курс філософії для всіх – це страшенна профанація самого поняття філософії. Неважко зрозуміти Мераба Мамардашвілі, який відкидав обов’язкове вивчення філософії «технарями». З іншого боку, навіть короткий курс історії філософії і навіть за умов його далеко не досконалого викладу здатний розширити межі свідомості хоч якомусь відсотку студентства. В цій системі координат філософія (нехай і профанована) слугує протиотрутою проти калькуляційного мислення сьогодення. Навіть якщо із сотні слухачів курс філософії змусить задуматися над фундаментальними проблемами одного-двох студентів, цей курс не марний. Інша проблема – на українські кафедри філософії на зміну носіям «постдіамату» приходить все більше число епігонів принесених із Заходу деструктивних ідей (постмодернізм, різні варіації гендерної ідеології і т.п.).
Якщо з відміною обов’язкового курсу філософії ще можна якось змиритися, то відмова від викладання історії є справжньою диверсією під час війни. Відповідаючи на питання «Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?» (Т. Шевченко), історія відіграє фундаментальну роль у процесі національного виховання. Відсутність належної уваги до викладання історії у вузах і школах Донбасу та Криму стала одним із головних недоліків соціальної інженерії на русифікованих теренах нашої країни. Наслідки відсутності належної політики, спрямованої на національне відродження русифікованих регіонів, сьогодні добре помітні…
Ініціатива міносвіти – це глупство з прагматичної точки зору і цинізм з моральної. Одначе хто відповідальний за ці речі? Попри те, що знаходження українцями правильної відповіді на питання «Що ми?.. Чиї сини?» невигідне Москві, люди, котрі ініціювали реформи, зорієнтовані в діаметрально протилежному напрямку.
Для багатьох правих інтелектуалів після призначення міністром освіти і науки Сергія Квіта шоком стало те, що його першою заступницею виявилася Інна Совсун, відома як феміністка і лівачка. Більш за все, ініціатива з відміною обов’язкового вивчення предметів належить саме їй (принаймні, вона активно відстоювала цю ініціативу).
З точки зору культурного марксизму (інша назва – культурний троцькізм), який сповідує Совсун, викладання національної історії у вузах є авторитарним, націоналістичним анахронізмом. Подібно можна оцінити і шкільний курс історії, проте українські прихильники «радикальної емансипації» сьогодні так далеко не йдуть (принаймні, якщо говорити про адміністративні методи, а не будування методологічного ґрунту).
Будучи найрадикальнішою на сьогоднішній день версією лібералізму, культурний марксизм цілком природно заперечує такий «пережиток» як нація. Тому немає нічого дивного у тому, що люди, котрі перебувають у силовому полі культурного марксизму (у різних його варіаціях), виступають проти національного розуміння історії (у теоретико-методологічній площині) або ж борються проти історії як чинника національного виховання. Так, з національним розумінням історії протягом тривалого часу бореться професор НаУКМА Наталія Яковенко. Американсько-канадський історик Пол-Роберт Магочі доклав чимало сил, аби нав’язати українцям мультикультурний підхід до власного минулого. Тепер прийшла черга до практичних, адміністративних кроків.
Як західні, так і українські культурні марксисти дуже часто говорять про своє вороже ставлення до «авторитарної» Росії, панівну ідеологію якої за аналогією із культурним марксизмом ми можемо назвати культурним сталінізмом. Але, як бачимо, нерідко інтереси культурних марксистів і культурних сталіністів перетинаються. Тому не можна протистояти одним, покладаючись на інших. Сьогодні Україна затиснута між культурно-сталіністським імперіалізмом Москви та культурно-марксистським Заходом. Свою справжню свободу вона знайде, убезпечившись не лише від першого, але від другого.
Комментариев нет:
Отправить комментарий