Про українську вищу освіту

"Викладач має безапеляційно погоджуватися на нелюдське навантаження в обсязі 900 годин, розуміючи, що доведеться вибирати: або не готуватися до занять, або забути про наукову роботу. ...вибори на заміщення вакантних посад проводять за якимись дивними критеріями. Ніхто не враховує, скільки студентів добровільно записується на курси до того чи іншого викладача. Не враховується, як правило, його науковий доробок. І взагалі ніхто не бере до уваги, наскільки кандидат є інтегрованим у світову науку, наскільки знайомий він із сучасними досягненнями у своїй професійній сфері. Реальність, на жаль, є сумною. Викладачі українських університетів, як правило, не володіють іноземними мовами, не бувають на міжнародних наукових конференціях, не знають комп'ютера, є просто неконкурентоспроможними на світовому науковому і освітньому ринку. Та що говорити, вони роками не бувають у бібліотеці. Єдине, що рятує цю систему від повного банкрутства, – це її закритість. Закритість означає захищеність системи масою бюрократичних приписів. Це продовжує їй на якийсь час життя. Створює видимість університету, де більшість імітує: одні, що викладають, а інші – що вчаться. Закритість – єдиний порятунок для цієї системи. Якщо раптово відкрити її, то вона не витримає конкуренції. Таким чином, і перевіряльники, і ті, кого перевіряють, прекрасно розуміють, про що йдеться, що насправді вони – сіамські близнюки. Більшість викладачів теперішніх університетів розуміє, що автономія і відкритість – це смерть системи, а перевіряльники бачаться єдиними її рятівниками..."
Ще одна стаття про українську вищу освіту. Не полінуйтесь прочитати її докінця, і вам відкриються нові грані цього колоса на глиняних ногах.
http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?do_nas_priyihav_revizor&objectId=1282859